П. Постишев Боротьба КП(б)У за здійснення ленінської національної політики на Україні* П. Постишев. Боротьба КП(б)У за здійснення ленінської національної політики на Україні // Червоний шлях. - 1934. - № 2-3. - С. 165-176.

Товариші! На останньому, листопадовому, пленумі ЦК КП(б)У та й на попередньому червневому пленумі ЦК про національне питання не мало говорилося. Тому я постараюся скоротитися. Однак, дати аналіз, хоча б в основних рисах того шляху, який КП(б)У проробила від XI до XII з'їзду в справі здійснення ленінської національної політики на Україні, я вважаю абсолютно необхідним. Адже увесь той аналіз, який я в своїй доповіді даю, я даю не для "приємних" спогадів, а для того, щоб на цьому наші партійні кадри і ми самі в першу чергу вчилися, щоб ми не повторяли більше минулих помилок. А в період, як ви знаєте, ми тепер вступили сугубовідповідальний і складний.

Так от, який же був шлях КП(б)У за цей період в її боротьбі за здійснення ленінської національної політики на Україні?

Ті успіхи і перемоги, яких КП(б)У досягла до XVII з'їзду партії в галузі промисловості, сільського господарства і поліпшення матеріального та культурного становища робітників і колгоспників, є безпосередній і прямий результат здійснення на Україні ленінської національної політики, бо боротьба за здійснення національної політики партії на Україні є боротьба за всебічий розвиток усіх галузей господарства України, за безперервне зростання матеріального добробуту робітничих і колгоспних мас, за розквіт радянської української культури, за безперервне зростання України-невідійманої частини великого Радянського Союзу.

В боротьбі КП(б)У за здійснення ленінської національної політики на протязі від XI до XII з'їзду КП(б)У треба розрізняти два основних етапи: перший етап - від XI з'їзду КП(б)У до постанови ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня та рішення ЦК ВКП(б) від 24 січня й другий етап- після цих історичних рішень.

Прослідкуймо тепер докладніше боротьбу КП(б)У за здійснення ленінської національної політики за час від XI до XII з'їзду. У політзвіті ЦК ВКП(б) XVI з'їздові партії т. Сталін, говорячи про ухили в національному питанні, указував:

"Націоналістичні ухили можна було б назвати повзучими ухилами. Але це ще не значить, що вони не існують. Ні, вони існують і, головне, - ростуть. У цьому не може бути ніякого сумніму тому, що загальна атмосфера загострення класової боротьби не може не вести до певного загострення національних тертів, які мають своє відбиття в партії".

Цією своєю вказівкою т. Сталін сигналізував партії про зростання націоналістичних ухилів, показував партії, що зростання націоналістичних ухилів є результат загострення класової боротьби в зв'язку з наступом соціалізму по всьому фронту, і кликав партію до боротьби з цими націоналістичними ухилами - агентурою класового ворога.

Але тов. Сталін на XVI з'їзді партії не тільки указував на небезпеку зростання націоналістичних ухилів, він показав також суть, тактику і маневри як ухилу в бік великодержавного шовінізму, так і ухилу в бік місцевого націоналізму.

Ось що він з цього приводу казав:

"Не може бути ніякого сумніву, що ухил в бік російського великодержавного шовінізму в національному питанні, який прикривають до того ж маскою інтернаціоналізму, є найвитонченіший і тому найнебезпечніший вид великоруського націоналізму...

...Небезпека ухилу в бік місцевого націоналізму полягає в тому, що він культивує буржуазний націоналізм, послаблює єдність трудящих народів в СРСР і грає на руку "інтервенціоністам".

Тов. Сталін, як бачите, дав на XVI з'зді партії розгорнену поставу національного питання і це зрозуміло, бо XVI з'їзд був з'їздом розгорненого наступу соціалізму по всьому фронту, а це неминуче означало різке загострення класової боротьби в країні і активізацію націоналістичної контрреволюції та її агентури в партії.

Які висновки повинні ми були зробити для себе з усіх цих вказівок т. Сталіна в національному питанні на XVI з'ізді?

Ми повинні були, по перше, піднести більшовицьку пильність своїх лав відносно націоналістичних елементів.

Ми повинні були, подруге, перевірити кадри на всіх ділянках соціалістичного будівництва і особливо на теоретичному фронті та інших ділянках будівництва радянської української культури і вигнати звідти націоналістичні елементи.

Ми повинні були, потретє, перевірити свої власні лави, посиливши боротьбу проти найменших проявів як руського великодержавного, так і українського націоналізму.

Ми повинні були, почетверте, широко розгорнути роботу по інтернаціональному вихованню як своїх власних лав, так і найширших мас робітничого класу і колгоспників.

Ми повинні були, по п'яте, широко розгорнути роботу показу справжнього лиця українських націоналістичних організацій та їхніх керівників, викриваючи їх зв'язок з інтервенціоністськими штабами.

Ось ті висновки, що їх ми, більшовики України, повинні були зробити для себе з вказівок т. Сталіна по національному питанню на XVI з'їзді партії.

Чи зробила КП(б)У ці висновки з вказівок т. Сталіна на XVI з'їзді? Ні, не зробила. А тим часом КП(б)У мала кілька досить серйозних сигналів з боку націоналістичної контрреволюції, що активізується. Я маю на увазі процес СВУ і справу "українського національного центру".

Процес СВУ був надзвичайно серйозним сигналом для КП(б)У. Що виявив цей процес?

Процес СВУ виявив, що українська націоналістична контрреволюція перейшла до перекидання основних своїх сил і концентрації основної своєї роботи тут на Радянській Україні, а не за кордоном. Ось що свідчив тоді член СВУ Дурдуківський:

"Наша лінія полягала в тому, щоб збирати на Радянській Україні всі найкращі, найталановитіші, найвідданіші українські сили, розкидані мало не по всьому світу. Де головний фронт - туди кращі бойові сили".

А головним фронтом зони, зрозуміло, вважали Радянську Україну, і ось з усього світу все своє "найкраще" і все "бойове" збирали сюди. Чому ж з цього не зробили ніяких висновків? Чому?

Процес СВУ виявив, що тактика української націоналістичної контрреволюції полягала в тому, щоб, як свідчив підсудний Івченко:

"проштовхувати своїх людей всюди, де тільки можна. Впроваджувати людей в усі сфери суспільно-господарського і культурного життя. Проникати в партію і комсомол.

Процес СВУ показав, нарешті, що найбільш міцні ядра націоналістичної контрреволюції були у вищій і трудовій школі, в Академії Наук, видавництвах, письменницьких організаціях.

Ось, що свідчив тоді небезвідомий Єфремов, керівник СВУ:

"Щороку тисячі селянської молоді поповнюють радянські ВИШ'і. Скінчивши ВИШ'і, ця молодь звичайно вертається назад на село вчителями, лікарями, агрономами, кооператорами.

СВУ звернула особливу увагу на вищу школу, використовуючи її для прищеплення націоналістичних ідей, вибираючи надійні кадри із учнів цієї школи".

З усього цього ви можете зробити висновок, що вже процес СВУ виявив головні пункти концентрації сил націоналістичної контрреволюції, її тактику і маневри, а також явну недостатність пильності членів партії.

Чи зробила КП(б)У всі необхідні висновки з цього процесу? Ні, не зробила. Вийшло так, ніби процес СВУ-ізольований епізод. Викрили, засудили-ну й кінець. Тим часом ясно, що в силу загострення класової боротьби в нашій країні, особливо на тому етапі, діяльність націоналістичної контрреволюції на цьому не кінчилася і кінчитися не могла.

У 1931 році КП(б)У дістала другий надзвичайно гучний і серйозний сигнал. Я маю на увазі викриття так званого "українського національного центру", який являє собою блок українських і галицьких націоналістичних партій. До цієї організації входили Чечель, Голубович, Мазуренко Василь, Лизанівський, Христюк, Матвій Яворський і інші. Це була бойова націонал - фашистська організація, яка ставила перед собою завдання об'єднання всіх сил націоналістичної контрреволюції і підготовку повстання на Україні, яке мало збігтися в часі з початком інтервенції, проектованої спершу в 1930 році, а потім перенесеної на 1931 рік.

Справа "українського національного центру" різко ставила перед КП(б)У питання про більшовицьку пильність, про вигнання націоналістів з державного апарату, про боротьбу з націоналістичними ухилами в своїх власних лавах.

Але ми повинні констатувати, що все лишилося по старому. Справа "українського національного центру" пройшла знову таки як ізольований епізод, не відбившись на житті і боротьбі КП(б)У.

Тим часом класова боротьба в країні і далі загострювалась Націоналістичні елементи особливо міцно в 1931 і 1932 році активізувалися, з кожним днем проникаючи на нові і нов ділянки соціалістичного будівництва.

І ось на початку 1933 року ДПУ розкрило нову організацію-"Українську військову організацію" (УВО). Лише тепер видно, наскільки ця болячка на тілі Радянської України встигла розповзтися.

Їм удалося розсадовити своїх людей і цілі групи на різних дільницях соціалістичного будівництва і особливо будівництва радянської української культури.

Надзвичайно цікава їх система розставлення своїх кадрів. Ось, наприклад, сектор Наркомосу. Ще в 1925 році керівником цього сектора сів Матвій Яворський. Пішов Яворський,- сів Озерський, пішов Озерський, - сів Коник, а всі ж вони виявилися згодом членами УВО і навіть її керівництва. Або ось Уповнаркомзаксправ. Заступником Уповнаркомзаксправ був у 1924 році Максимович, пішов Максимович-сів Петренко, пішов Петренко - сів Тур, знову таки всі члени УВО і навіть її керівництва.

Як бачите, вони мали свій розпод-відділ, свою продуману систему розподілу і розставлення кадрів. І так майже на всіх ділянках, захоплених ними, вони додержували цього організаційного принципу наступності своїх людей. Раз захопивши ту чи іншу відповідальну ділянку, вони вже її із своїх рук не випускали.

Немалу роль тут відіграла наявність в КП(б)У невикритого на протязі ряду років націоналістичного ухилу на чолі з Скрипником. Про ухил Скрипника багато писалося і говорилося.

Ясно, що своїми наставами і діяльністю націоналістичний ухил в КП(б)У змикався з націоналістичною контрреволюцією і сприяв її шкідницькій роботі.

З усього цього також стає цілком очевидним, що націоналістичний ухил на чолі з Скрипником був прямим продовженням ухилу Шумського в 1927 році.

І шумськізм і ухил Скрипника живилися одними і тими самими коріннями і соками. І той і другий працювали на справу відриву України від Радянського Союзу, на справу імперіалістського поневолення українських робітників і селян. І той і другий стремились геть від Москви - центру світової пролетарської революції.

Але в тому то й річ, що Шумського ЦК КП(б)У в 1926-27 р. викрив, і шумськізм КП(б)У розгромила. А ось націоналістичний ухил Скрипника КП(б)У прогледіла, і при тому в момент найгострішої класової боротьби.

Справді, поставимо перед собою питання: коли оформився націоналістичний ухил Скрипника? Націоналістичні помилки Скрипник робив давно. ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У його багато разів поправляли. Але ухил Скрипника почав оформлятися, як ухил, як ціла система націонал-опортуністичних поглядів в період боротьби за ліквідацію куркульства як класу. Саме тоді Скрипник уже почав особливо міцно змикатися з інтервенціоністською агентурою на Україні - Баданами, Яворськими, Сліпанськими і інш. Саме тоді інтервенціоністська агентура в особі українських націоналістів на Україні стала всіляко використовувати Скрипника, як авторитетну фігуру, як пряме своє знаряддя.

Якщо на червневому пленумі я говорив про Скрипника тільки як про ширму для націоналістичних елементів, то зараз, покопавшись трохи в його архіві, я можу сміливо сказати, що Скрипник був не ширмою, а прямим знаряддям, хоча й несвідомим, цих націоналістичних елементів.

Наведу вам пару фактів для того, щоб показати, як ця націоналістична наволоч використовувала Скрипника.

ДПУ мало вислати в 1927 році 13 чоловіка націоналістів. Серед них Шпарага, Синчук, Никончук і ін. Бадан пише Скрипникові з обуренням про наступне вислання. Срипник дослівно переписує цього листа Бадана і вже із своїм підписом направляє в ДПУ, домагаючись скасування цієї висилки.

А ось що свідчить тепер Бадан з цього приводу:

"У 1927 році Приступа доручив мені, щоб я через Скрипника добився повернення на Україну групи увістів-всього, здається, 15 чоловіка. Я написав заяву Скрипникові, де, вказуючи на героїчну революційну роботу цих осіб, настоював перед ним, шоб він зажадав від ДПУ перегляду постанови про висилку. Скрипник цю мою заяву охоче прийняв і за своїм підписом направив її в ДПУ"...

А ось другий факт. Націоналістам треба було переправити шпигуна Воцедалека до Чехії. І ось Бадан знову таки пише Скрипникові про те, що Левицький, "відомий" секретар житомирського окрпарткому, підтримує прохання Воцедалека про поїздку за кордон, але на це потрібен дозвіл ЦК КП(б)У, і тому просить Скрипника просунути цю справу. Скрипник цю заяву від Бадана прийняв, але Воцедалека ДПУ категорично відмовилося за кордон відпустити, тому, що ще до того було точно встановлено, що Воцедалек є шпигун, агент чеської контррозвідки.

Ви бачите, як націоналістичний ухил змикався з цією наволоччю, як він був знаряддям цієї націоналістичної контрреволюції. Чи дивно, що вони нахабніли з кожним днем, переходячи всякі мислимі границі, і розперезалися в нас тут на всю?

Для характеристики того, як знахабніла ця націоналістична наволоч, цікава така заява Ерстенюка до партійної трійки по перевірці в 1929 р. осередку Наркомюсту УСРР про Романюка-одного з главарів "Української військової організації".

Ось що він там писав:

"Бюлетень комунара", висвітлюючи хід перевірки, партосередку "Наркомюсту, кидає, на мою думку безпідставно, тінь на тов. Романюка. Я вважаю своїм обов'язком довести до відома парттрійки таке:

а) Восени 1924 року наше повпредство в Празі доручило Романюку бути комендантом першого транспорту політемігрантів з Чехії до СРСР. Я, як тодішній секретар осередку, свідчу, що т. Романюк провів велику роботу серед політемігрантів, б) За час роботи в УСРР, з 1924 року, я ні разу не помічав у т. Романюка вагань або занепадництва. Романюк тоді, як і тепер, безумовно, інтернаціоналіст, має нашу більшовицьку мету, для неї працював і не даром "хліб їв". З комуністичним привітом - Ерстенюк". (Загальний сміх у шаг).

А ось вам ще один зразок нахабності націоналістів. Ось що писав Василь Мазуренко Скрипникові в липні 1929 року:

"Комісія преміювання наукових праць при обговоренні розподілу премій імені Леніна за наукові роботи спинилася на ваших працях, оскільки вони найбільш послідовно відбивають заповіти Ілліча у національному питанні. Комісія вважає, що цю премію треба також дати т. т. Річицькому і Бадану".

Василь Мазуренко встановив Річицькому і Бадану премію разом зі Скрипником. За що? "За найбільш послідовне відбиття заповітів Леніна в національному питанні". Скрипник "відбиває"! Ми знаємо, які в Скрипника були "ленінські" погляди в національному питанні.

Хто ж цей Василь Мазуренко? Він був у свій час послом Петлюри в Римі, а потім за радянської влади став професором і членом президії Асоціації сприяння будівництву соціалізму (сміх у залі). Правда, ми цього "будівника соціалізму" посадили в справі Українського національного центру. Ми його вислали, щоб він не "сприяв" соціалізмові, без нього якнебудь обійдемося (загальний сміх у залі). Ось як нахабніла контрреволюційна націоналістична зграя.

Чи дивно, що ця націоналістична наволоч так нахабніла? Адже писав ось один дуже відповідальний працівник Скрипникові:

"Ми договорилися, що нема рації добивати Матвія Яворського. Але й зв'язуватися з ним не слід. Тому треба дати йому змогу "тихо зникнути". Хай працює, тільки не на очах у всіх, як це виходить у ВУАН'ї".

Ви бачите, тільки б не на очах. А то- бувало, харківська організація, при виді Матвія Яворського вся запалюється від обурення. Ось яка обстанова. Це серйозний момент і це було в той період, коли треба було, як т. Сталін говорив, "мобілізувати саму партію для організації всієї справи наступу, зміцнити й відгострити парторганізацію, вигнавши звідти елементи бюрократизму, переродження".

А тут кажуть "не заважайте Яворському, не добивайте, хай він "тихо зникне"!

Постанови ЦК ВКП(б) від 14 грудня і 24 січня піднесли КП(б)У на боротьбу за виправлення помилок і промахів у здійсненні національної політики партії на Україні.

Останній рік був роком розгрому націоналістичної контрреволюції, викриття і розгрому націоналістичного ухилу на чолі з Скрипником, розгортання великої творчої роботи в галузі будівництва радянської української культури.

Це допомогло КП(б)У міцно вирівняти увесь свій фронт в цілому, це не могло минути безслідно і не могло не позначитися і на нашій промисловості, і на вугіллі, і на металургії, і на машинобудуванні.

Це загальне піднесення позначилося на всіх галузях народного господарства, де ворог міцно орудував.

Його треба було розбити, організуватися, треба було мобілізувати маси, відгострити партійні організації і повести їх у бій. Треба було сказати більшовикові: бий Бадана - не бійся, бий Василя Сірка - не бійся! Бий Черняка - не бійся, бий Озерського - не бійся, бий їх, цю націоналістичну наволоч, яка тут розперезалася, знахабніла, почувала себе прекрасно,-ці "висуванці", в яких було 100 проц. крові від поміщика, від Коновальця, від Скоропадського. Треба було сказати: бий,-не бійся, бий міцніше! (Бурхливі оплески).

А то яке становище було: і бачать, ніби не наша людина, і не по більшовицькому діє, але він-кандидат ЦК, шановна людина, де ж тут малограмотному більшовикові на селі, колгоспникові, біднякові і середнякові, де ж їм було розібратися? Хоча ці дії видавалися Річицькими і Скарбеками за методи партії і радвлади, вони-ці колгоспники, не могли не дивуватися, їм все це було незрозуміле. Такі дії Річицьких, Скарбеків були незрозумілі, але ж це - шановні, авторитетні люди. А Яворському кажуть: "тихо зникнути"! Ось яка обстанова була.

І коли сказали: бий його націоналіста, контрреволюціонера, бий цю наволоч, бий міцніше, не бійся, - ці активісти, партійці, комсомольці взялися за справу по більшовицькому - і колгоспи пішли вгору. Навколо цих партійців, комсомольців малограмотних, але активістів, відданих колгоспній справі, навколо цих більшовиків, кращих людей колгоспної справи, об'єдналися кращі люди колгоспів. У цьому була сила, тільки в цьому.

Товариші! Це тільки потверджує", як глибоко вкорінилося в свідомість робітників і селян те, що ми йдемо по вірному шляху і ведемо їх до соціалістичної мети, до їх щастя і хорошого життя, що, не зважаючи на всю цю історію, маси робітників і колгоспників нас міцно підтримали, і ми з цих утруднень вийшли і, не зважаючи ні на що, прийшли до XII ідо XVII з'їздів з величезними перемогами. (Бурхливі оплески).

З чим же КП(б)У приходить до XVII з'їзду партії в здійсненні ленінської національної політики? Ми бачили, як гігантськи зросла між XVI і XVII з'їздом соціалістична промисловість і соціалістичне сільське господарство України - економічна і соціальна основа радянської української державності. Величезні успіхи КП(б)У має і в справі будівництва радянської української культури.

Тов. Сталін на XVI з'їзді партії різко поставив питання про розгортання загального обов'язкового навчання:

"Головне тепер - перейти на обов'язкове початкове навчання. Я говорю "головне" тому, що такий перехід означав би вирішальний крок в справі культурної революції. А перейти до цього давно пора, бо ми маємо тепер усе необхідне для організації загальної початкової освіти в переважній більшості районів СРСР".

Візьмемо нижчу школу. В 1930 році ми мали 4360 семирічок і ні однієї 10-тирічки, а в 1933 році ми маємо 13450 чотирирічок, 8240 семирічок і 282 10-тирічок. В загальній сумі- 21970 шкіл з загальним охопленням 5 млн. дітей, з них 4,5 млн. тих, що навчається українською мовою. Зростання охоплення дітей школою ми бачимо і із зростанням учительських кадрів. Якщо в 1930 р. кількість учителів "першого концентру становила 76611 чол., а другого концентру - 25190 чол., то в 1933 році кількість вчителів становила 88505 чол. по першому концентру і 46210 по другому концентру.

Значні також успіхи в ліквідації неграмотності і малограмотності серед дорослих. Якщо на час XI з'їзду КП(б)У ми мали на Україні ще більше 4 млн. неграмотних, або 25 проц. населення, то зараз неграмотних всього лише 63 тис, або 4 проц. і малограмотних - 77 тис, або 4,7 проц.

Візьмемо далі вищу школу, 350 тис. чол. вчиться нині в робітфаках, технікумах і інститутах України, з них 55 проц. українців. З осени 1933 року створено 4 державні університети- в Харкові, Києві, Дніпропетровську і Одесі, які мають 180 різних кабінетів та лабораторій і нараховують до 7 тис. студентів.

Значно зросла також за ці роки преса на Україні. Ось, деякі дані про газети України:

89 проц. усіх газет України виходять на українській мові. 106 журналів видається тепер на Україні.

Книжна продукція зросла в 38 мільйонів екземплярів 1928 р. до 75 мільйонів екземплярів, виданих 1933 року.

Ми маємо нині на Україні величезне розгортання науково-дослідних установ. Досить сказати, що Україна має тепер 4 академії і 263 науково-дослідних інститутів.

Значно зросли кількісно і якісно кадри художньої літератури України. Більше 300 письменників - таке основне ядро художньої літератури України. Поряд з цим зростало число літературних гуртків, які охоплюють тепер до 3500 чол.

Основними досягненнями на цій ділянці будівництва радяннської української культури є підвищення якості продукції художньої літератури після рішення ЦК ВКП(б) про перебудову літературних організацій.

Ми можемо тепер назвати такі твори, як "Дівчата нашої країни" Микитенка, "Загибель ескадри" Корнійчука, "Невідомі солдати" Первомайського і ряд інших.

Зрушення за останній час сталися і в виробництві кінофільмів-"Коліївщина", "Молодість", "Рейд" і ряд інших фільмів свідчать про зростання ідейного змісту і якості нашої української кінопродукції за останній час.

Ми маємо найсерйозніші досягнення за ці роки і по лінії українізації державного апарату УСРР. 54% складу президій райвиконкомів, 50,3% складу президій міськрад, 72% всього керівного складу працівників районів є українці. Значні зрушення відбулися і в складі робітничого класу України. Якщо 1929 р. українці за національністю складали в робітничому класі України 47,9%, то тепер процент українців у робітничому класі України піднявся до 56,1.

Такі є найбільш основні цифри і дані, які характеризують величезні досягнення КП(б)У в будівництві радянської, української державності, радянської української культури.

Товариші, які ж основні завдання стоять тепер перед нами в дальшій боротьбі за здійснення ленінської національної політики партії на Україні?

Перше найважливіше завдання-це держати весь час партійні організації в стані більшовицької пильності щодо націоналістичної контрреволюції. Було б надзвичайно небезпечно, коли б у партійних організаціях України з'явилися такі настрої, що, мовляв, "УВО" зліквідовано, націоналістичні елементи розгромлено, ДПУ пильнує і, значить, усе в порядку. Нам не слід забувати уроків процесу СВУ і справи "Українського національного центру". Нам треба також врахувати події останнього місяця-двох. Уже після розгрому "УВО" розкрито ряд нових націоналістичних організацій. Нам треба врахувати, що націоналістична контрреволюція тепер піде глибше в підпілля, що вона ще більш законспірується, що вона ще більше маскуватиметься.

Виникає питання, що ж породжує ці націоналістичні контрреволюційні організації, що є, так би мовити, їх поживною базою?

Тут треба врахувати два основні моменти. Класова боротьба не йде на спад, і опір соціалістичному будівництву з боку решток розгромлених класів продовжує наростати.

Володимир Ілліч не раз указував на те, що:

"Диктатура пролетаріату є уперта боротьба, кривава і безкровна, насильна і мирна, воєнна і господарська, педагогічна і адміністраторська, проти сил і традицій старого суспільства".

На Україні класовий ворог, як я вже казав, завжди виступав і виступає проти диктатури пролетаріату і соціалістичного будівництва під національним флагом. Так було в момент Жовтня, в період громадянської війни і на всьому протязі періоду будівництва соціалізму. Немає нічого дивного, через це, в тому, що і на даному етапі, коли рештки загибаючих класів чинять буквально озвірілий опір дальшому наступові соціалізму, вони будуть намагатися організаційно оформитись у вигляді різних націоналістичних організацій, готових застосовувати які завгодно методи боротьби проти радянської влади аж до терористичних актів проти її керівників.

Ось вам одна сторона поживної бази націоналістичних контрреволюційних організацій.

А тепер друга сторона. Суперечності між системою соціалізму і системою капіталізму неминуче породжують нові і нові спроби інтервенції проти Радянського Союзу. Інтервенціоністські штаби імперіалістичних країн увесь час ведуть підготову інтервенції проти СРСР. Особливо активні тепер у цьому відношенні Японія і Німеччина. Україна в планах міжнародного імперіалізму займає дуже солідне місце. Активізація інтервенціоністських елементів, особливо Німеччини, активізує українську націоналістичну білу еміграцію, яка перебуває на службі у цих інтервенціоністських штабів. Українські націоналістичні білоемігрантські організації є поставщиками організаторів шкідництва, шпіонажу, диверсійних актів. Вони перекидають нелегально свої кадри на територію Радянської України, організуючи тут за прямими завданнями імперіалістичних штабів опір соціалістичному будівництву з боку класово-ворожих нам елементів і підготовляють відповідні умови на випадок інтервенції.

Ось, якщо врахувати, поперше, дальше загострення класової боротьби в нашій країні і те своєрідне офарблення, якого класова боротьба набирає на Україні, подруге вищезазначену діяльність інтервенціоністських штабів та їх прямої агентури в лиці української білої еміграції, і, потрете, те, що ще далеко не всі рештки націоналістичних організацій викорчувані, то стане зрозумілим, що живить собою утворення націоналістичних контрреволюційних груп на Україні. Все це говорить про те, що першим і найважливішим нашим завданням є безперервне підвищення настороженості й пильності партійних організацій відносно націоналістичних елементів.

Друге найважливіше завдання-це викриття до кінця націоналістичного ухилу Скрипника і найнепримиренніше ставлення до найменших ухилень від ленінської національної політики.

Листопадовий пленум ЦК КП(б)У в своїй резолюції у питанні про підсумки й найближчі завдання проведення національної політики на Україні записав:

"Великодержавний російський шовінізм є, як і раніше, головною небезпекою в масштабі всього Радянського Союзу і всієї ВКП(б). Але це ні в якій мірі не суперечить тому, що в деяких республіках СРСР, особливо на Україні, в даний момент головну небезпеку становить місцевий український націоналізм, який змикається з імперіалістичними інтервентами". Треба показати кожному членові партії, що це нове формулювання обумовне дальшим загостренням класової боротьби на Україні, де куркульство є переважно українським; боротьбою міжнародного імперіалізму проти міжнародного більшовизму та СРСР, як його оплоту і роллю України, як аванпосту СРСР на Заході; консолідацією сил націоналістичної контрреволюції як за кордоном, так і на території Радянської України: наявністю в КП(б)У на протязі ряду років націоналістичного ухилу на чолі з Скрипником.

Викриття і розгром до кінця націоналістичного ухилу в КП(б)У, не послаблюючи ні на хвилину боротьби з великодержавним шовінізмом- таке є друге основне завдання.

Третє наше основне завдання полягає в розгортанні роботи коло виховання КП(б)У і широких робітничих та колгоспних мас України в дусі пролетарського інтернаціоналізму. Нам треба звернути особливу увагу на розгортання цієї роботи серед молоді, бо "за душу молоді" бореться тепер усяка націоналістична наволоч. Характерна в цьому розумінні стаття, надрукована в серпневому нумері "Розбудови Нації" органу Коновальця:

"Вирішальну роль для українського націоналізму грає тепер український молодняк з його фанатизмом, готовістю до самопожертвування, з його вірою в себе і в свої сили. Тому мова українського націоналізму повинна бути мовою цієї молоді. Наша ставка -це ставка на молодь".

Усім цим зазіханням націоналістичної контрреволюції на "душу" молоді ми повинні протиставити ще ширше розгортання виховної роботи серед молоді в дусі пролетарського інтернаціоналізму.

І, нарешті, четверте наше основне завдання полягає в тому, що і розгорнути ще ширше й глибше творчу роботу в галузі будівництва радянської української культури.

Такі є основні чергові наші завдання в боротьбі за правильне здійснення ленінської національної політики на Україні, за будівництво національної формою і справді соціалістичної змістом української культури.

* 3 доповіді про роботу ЦК КП(б)У на XII з'їзді комуністичної партії (більшовиків) України.

Головна сторінка | Nota Bene | Генеалогія | Новини | Публікації | Архіви в Україні | Архіви в світі | Контакти | Карта порталу

Copyright © Державний комітет архівів України, 2003-2007
© Геннадій Боряк, ідея проекту, структура розділу, опрацювання бібліографічних
та джерельних матеріалів, 2003–2007
© Георгій Папакін, наукові консультації, 2003–2007
© Юрій Забенько, вебмайстер, дизайн, веб-програмування, 2003–2007
Веб-редагування: Алла Кисельова, Тимофій Клименко, Оксана Бернікова
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@archives.gov.ua