|
Український голокост. 1932 - 1933: Свідчення тих, хто вижив /
| |||
|
У книзі вміщено свідчення тих, хто пережив одну з найжахливі-ших трагедій в історії людства- голодомор-геноцид 1932-1933 pp., спрямований на вигублення українського народу.
|
Після багатьох років замовчування українське суспільство все більше усвідомлює величезні масштаби штучного голодомору 1932-1933 pp., котрий став однією з найбільших у світі гуманітарних катастроф. Нарешті розгортаються повномасштабні дослідження, в основі яких лежить міцний фундамент архівної документації, записи свідчень очевидців.
В Україні й нині живуть десятки тисяч людей, котрі зберігають пам'ять про жахливі події 70-річної давності й можуть донести унікальні свідчення до нинішнього та прийдешніх поколінь. Часу на опрацювання "усної історії" залишилося обмаль, адже свідків Українського Голокосту з кожним роком меншає... Це добре розуміли вже перші ентузіасти - дослідники Голодомору, як-от Лідія Коваленко та Володимир Маняк, які ще у 80-х роках почали збирати, записувати й публікувати усні свідчення ("Голод-33. Народна книга-меморіал".- К., 1991). На жаль, передчасна смерть цих патріотів України перервала їхню подвижницьку працю. І хоча й далі тривав збір свідчень, хоча виходили їхні публікації, особливо на сторінках газет, однак фундаментальних збірників свідчень і досі обмаль. Тому надзвичайно важливим є вихід цього тому свідчень, зібраних відомим українським істориком, професором і священиком Юрієм Мициком, який зумів скерувати енергію студентської молоді на шляхетну працю. Завдяки їхньому ентузіазмові та молодому запалу вдалося здійснити вражаюче дослідження глобальної історичної події на рівні, досі практично не використаному - рівні "мікроісторії". Вивчення рубіжних, екстремальних для людської свідомості й побуту подій століття в масштабі села, хутора, родини, конкретної особи без перебільшення становить серйозний здобуток в українській історіографії Голодомору.
Віддаючи належне праці упорядника, який особисто записував свідчення ще у 70-х роках, і його добровільним помічникам, слід відзначити чималі інформаційні можливості Національного архівного фонду України. До недавнього часу вважалося, що у вітчизняних архівах не можна знайти достовірної та об'єктивної інформації про штучний голод в Україні, бо вона нищилася або ж приховувалася. Але вже перші публікації з цієї тематики засвідчили перспективність пошуку в морі архівної документації (200 тис. архівних справ!).
На сьогодні вже видрукувано десятки томів документальних видань та археографічних доробок, з'явилися сотні публікацій документів на журнальних та газетних шпальтах. До широкого суспільного обігу введено понад 10 тис. оригінальних архівних джерел, причому серед них не тільки документація державно-партійних структур та карально-репресивних органів, а й листи, спогади, свідчення, зафіксовані й під час Голодомору, і пізніше. Зокрема, це збірники "Голод 1932-1933 pp. на Україні", "Колективізація і голод на Україні. 1929-1933", "Упокорення голодом", а також 12 обласних документальних видань. Пошук нових документів і їх наукова публікація триває. Назріла потреба інтенсивного використання історичних джерел з даної проблематики, які зберігаються нині у зарубіжних архівосховищах, тобто у Великобританії, Італії, Німеччині, Польщі, Румунії, Франції та ін., але насамперед у федеральних архівах системи Росархіву (Російський державний архів соціально-політичної історії, Російський державний архів новітньої історії), в Архіві Президента РФ, відомчих архівах силових структур Російської Федерації - правонаступник силових відомств СРСР, що виникали на основі НКВС та ОГПУ. Переважна більшість з них залишається зовсім невідомими в Україні, незважаючи на їхню виняткову історичну вагу.
Поєднання пошуку документів в архівах (вітчизнянихта зарубіжних) та результатів польових досліджень, розробка на основі світового досвіду належних методик і програм, проведення повно-масштабних археографічних публікацій та наукових розвідок буде мати виняткове значення для нинішнього і прийдешніх поколінь українського народу, світової громадськості. Крім голодоморів 1921 -1922,1932-1933 та 1947 pp., об'єктами такого масштабного дослідження мають стати колективізація та індустріалізація, репресії комуністичного режиму проти Церкви, окремих соціальних груп, Друга світова війна, нацистський окупаційний режим, вивезення людей на примусові роботи, переселення й депортації тощо.
Сподіваюсь, що вихід у світ цієї надзвичайно важливої книги народної пам'яті послужить стимулом для глибшого осмислення історії України, заохотить усіх, кому не байдужа історія свого народу, до фіксації нових свідчень, що стосуються як героїчних, так і трагічних сторінок історії України XX століття.
Світлій пам'яті Гната Опанасовича і Марії Яківни
Мициків, моїх прадіда й прабаби, інших родичів -
жертв голокосту - штучного голодомору
1932-1933 pp. присвячую.
Ю. Мицик
Про голокост - штучний голодомор, влаштований імперською Москвою у 1932-1933 pp., я вперше почув ще у дошкільному віці від батька. Розуміння всеукраїнського масштабу трагедії, свідомо спланованої силами, ворожими українському народу, прийшло пізніше. Уже будучи кандидатом історичних наук, у 1976 р. я розпитав про голодомор близьких родичів і сусідів на хуторі Лука (це вже майже зниклий хутір між селами Іваново-Селище та Демченки Глобинського району Полтавської області), і почуте тоді запам'яталося на все життя. Причому свідчили люди, котрі, як і моя бабуся, Дзюба (Мицик) Марія Гнатівна, мали тоді за сімдесят, отже, під час голодомору їм було років 20-35, і вони чудово пам'ятали, що відбувалося в селі, хто загинув, а хто ходив у "активістах". Але записувати свідчення ширшого кола очевидців було в ті часи надто небезпечно, та й не було жодних шансів все це видрукувати. Однак наприкінці 80-х pp. я знову повернувся до цього болючого і умисно замовчуваного питання, а після 1991 p.- з відродженням державної незалежності України - розгорнув разом зі студентами Дніпропетровського держуніверситету (далі - ДДУ), переважно істориками та філологами, збір свідчень про голодомор.
Свідчення збиралися у такий спосіб. Ще коли я працював професором кафедри історії України ДДУ, то читав два курси (історія України; українознавство) на великих потоках студентів-істориків (75 студентів) та філологів (два потоки понад 100 студентів кожен). У процесі навчання студенти мали написати різноманітні реферати з певних тем курсу. Особисто я завжди важко сприймав цей вид роботи, позаяк розумів, що реферати, принаймні в переважній своїй більшості, є чистою формальністю; поверховість і компілятивність були неодмінними їх рисами. Прагнучи так використати цю форму роботи, щоб вона дала користь і самим студентам як майбутнім спеціалістам і громадянам України, а водночас долучила їх до шляхетної справи фіксації свідчень покоління, яке пережило трагедію штучного голодомору-геноциду 1932-1933 pp. і яке тане на очах, я запропонував студентам вибирати: або писати традиційний реферат з якоїсь теми, або записати від очевидців трагедії як мінімум одне свідчення. Студенти отримали анкету, розроблену українськими та канадськими науковцями для опитування свідків голодомору 1947 р. Ось її головні запитання:
Цю анкету я дещо змінив: зняв питання про УПА, тому що у 30-х роках її ще просто не існувало, зате запропонував занотувати дані, які стосуються розкуркулення, особистих вражень про голодомор. Рекомендував студентам не обмежуватися сухими, лаконічними відповідями респондентів, якомога . повніше фіксувати їхні розповіді. Категорично заборонялося використовувати вже друковані десь спогади свідків голодомору або писати псевдоспогади. Бажано, підкреслював я, братися за таку роботу в тому разі, коли у студента (студентки) є дідусі, бабусі, сусіди тощо похилого віку, котрі під час голодомору проживали в селі, бо саме по українському селу вдарив голодомор у першу чергу. Таким чином, вибір студента був цілком добровільним!
Слід відзначити, що в переважній більшості це були студенти-першо-курсники, бо саме їм я читав пропедевтичні курси історії України та українознавства. Вони тільки-но переступили поріг "альма-матер", зберегли значною мірою дитячу безпосередність, старалися сумлінно виконати доручену роботу. Тут були свої "плюси" (їх було значно більше) і "мінуси". Звичайно, досвідчений науковець, озброєний диктофоном, добре володіючи методикою, знаннями у своїй галузі, міг би здійснити опитування набагато краще (не забув би вказати дату опитування, як інколи траплялося, а то й населений пункт, де відбувався запис). Але цей науковець не зміг би за такий короткий час зібрати так багато свідчень, як це зробили студенти, особливо студенти ДЦУ у 1995 році.
Варто наголосити ще на одному дуже важливому моменті: українське село значно змінилося, особливо з брежнєвських часів. Я особисто пам'ятаю, що в 60-х роках у селах Полтавщини прутик, встромлений у двері, означав, що господарів немає в хаті і що гостю нічого туди заходити. Вже в 70-ті на дверях з'явилися великі замки. Викладач філфаку ДЦУ, спеціаліст з української мови, доцент Валентина Кузема якось скаржилася мені, що збирати матеріал в 60-ті pp. було дуже легко - селяни гостинно пускали науковця до хати, охоче відповідали на запитання. Усього через десять років це стало робити набагато складніше. Не будемо вдаватися до аналізу цієї проблеми, але не можна не відзначити погіршення суспільно-політичного клімату часів "застою", впливу міської "цивілізації", насамперед її злочинного світу, який зробив селян сторожкими й недовірливими.
У нашому ж випадку до людей приходили їхні онуки та сусідські діти, яких вони знали і з якими охоче ділилися наболілим. Це мало величезний ефект! Люди розкривали перед своїми онуками душу, із сльозами виливали давнє, але не забуте горе, ділилися найпотаємнішим. Не можна не сказати і про те, що самі студенти були вражені незнаними сторінками історії свого роду, про що й розповідали, передаючи свідчення очевидців. У результаті вже за перші кілька років (1992-1996) був створений солідний банк даних із численних заповнених анкет. Більша їх частина стосувалася подій на території сучасної Дніпропетровської області. Далі йшли сусідні області: Кіровоградська, Полтавська, Черкаська та ін., але були дані про голодомор у селах інших областей, навіть Кубанщини, Ростовської, Курської областей, тобто тих земель Російської Федерації, котрі є етнічно українськими або ж там існували чи й донині існують значні українські поселення. Така територіальна представленість респондентів пояснюється тим, що в ДДУ навчалися переважно випускники шкіл Дніпропетровщини, а також сусідніх областей, в яких тоді не було свого університету. Тому, наприклад, в опублікованих матеріалах майже немає свідчень мешканців Донецької та Запорізької областей. До речі, в Запорізькому університеті нині активно проводиться збір свідчень про голодомор, і навіть поверхове ознайомлення з ними переконує, що ситуація в Запорізькій області (в 1932-1933 pp. її територія входила до складу Дніпропетровської) була такою ж тяжкою, як і в інших степових областях.
Слід сказати, що я пробував використати й інші способи збору матеріалу, але вони виявилися малорезультативними. Дещо вдалося знайти в архівах, але я не мав змоги провести в них ґрунтовної роботи, оскільки головна сфера моїх наукових досліджень - козацька доба, і тому часу не вистачало на опрацювання джерел з історії України XVI-XVIII ст., не кажучи вже про подальший період. Все ж я здійснював збір анкет на громадських засадах і не міг полишити планової наукової та викладацької роботи. Редакції дніпропетровських газет, які уважно прислухалися до думки "згори", уникали розмови про трагедію українського народу. З великими труднощами в одній з газет - єдиній україномовній обласній газеті "Зоря" - на моє прохання було вміщено текст анкети, але вже в наступному номері з'явився гнівний лист одного з "вчорашніх", який твердив, що ніякого голоду не було. В результаті через газету я дістав лише кілька коротких спогадів. Не варто забувати, що те покоління селян, яке пам'ятало штучний голодомор 1932-1933 pp., було в своїй масі неписьменним або малописьменним. Ці люди прекрасно орали землю, вирощували хліб, займалися тваринництвом (загальновідомі успіхи українських хліборобів у освоєнні степів Євразії, прерій Канади і США), але вони були незвичні до писання, не могли подолати певного психологічного бар'єру. Хоча більшість охоче свідчила, висловлювала згоду на публікацію своїх спогадів, передачу цих матеріалів до архіву тощо, однак давалася взнаки й інша тенденція. Це покоління відчуло на власному досвіді потугу злочинної репресивної машини сталінських більшовиків, коли маси невинних людей, не кажучи вже про тих, котрі якось виявили опозиційні настрої, нещадно винищувалися, арештовувалися, висилалися в концтабори або на сибірські поселення. Чимало з цих людей і досі не хочуть свідчити про голодомор, боячись можливих репресій. Не раз траплялося, що очевидці тих подій не бажали ділитися спогадами навіть зі своїми знайомими, ще й відмовляли їх від збору свідчень ("Не роби цього, дитино, бо й тебе посадять, і мене!")! Тільки один (!) респондент спробував заперечити факт голодомору, заявивши, що голодомор був не у 1933, а є у 1993 році. Як виявилося, зовсім малим його всиновив "активіст", котрий розкуркулював людей, конфісковував у них хліб, прирікаючи тим самим на голодну смерть. Однак говорити щось погане про свого опікуна респонденту явно не хотілося, тому він і ухилився від розповіді.
Час від часу доводиться читати чи чути від людей похилого віку, що голодомору в 1932-1933 pp. нібито не було або ж він був викликаний неврожаєм і його масштаби обмежувалися окремими районами. У переважній більшості випадків маємо справу з відвертою брехнею, викликаною належністю згаданих осіб до комуноїдів. Щоправда, трапляються випадки й іншого порядку. Страхітливий масштаб голодомору та його штучний характер часом не усвідомлювали респонденти, які під час голоду були дітьми і виховувалися в сім'ях службовців, особливо високопоставлених, котрі отримували гарантований і досить непоганий пайок. Про це яскраво свідчать, наприклад, мемуари Вікторії Бабенко-Вудбері, яка у 1932-1933 pp. жила в придніпровському селі Паньківка біля Золотої Балки, що на півночі Херсонщини. Вона сама визнає, що її батько "мав добру посаду і належав до класу привілейованих. Тому у нас був і білий хліб, і вершкове масло, й інші продукти". Тривалий час 8-річна дівчинка не могла зрозуміти, чому її однокласники нерідко не приходять до школи, чому бабуся забороняє виходити на вулицю із окрайцем білого хліба з маслом та шматком сала і вимагає, щоб дівчинка з'їла це вдома. Тільки пізніше, коли вона побачила опухлих однокласників, коли стала свідком того, як люди "їли траву, збирали всіляке насіння з бур'яну, "кашку" з квітів акації... від якої роздувало живіт... курай, колючу степову рослину", коли звернула увагу, що батько не хоче їсти у ресторані в Нікополі ковбасу, бо та здалася йому зробленою з людського м'яса,- тоді вона зрозуміла, що таке голодомор. Дівчинка почула також від рідних, що люди, переважно в селах, помирають з голоду, що в сусідньому селі Бажанівка батько й мати пішли до міста в пошуках хліба й не повернулися, а вдома лишили шістьох дітей. Діти не дочекалися батьків і з голоду вбили й з'їли свого найменшого шестирічного братика...[1]. Не можна не враховувати й потужної дії пропагандистської машини Москви. Та ж В. Бабенко-Вудбері з гіркотою згадує, як її, вивезену гітлерівцями на примусові роботи до Німеччини, після повернення на батьківщину брудно лаяли і закидали камінням її однолітки. І її доля була типовою!
У деяких з наведених нижче свідчень можна відчути певну ностальгію за колгоспами, дехто вказував, що він (вона) або його батьки були з числа "активістів". Такі свідчення не коригувалися і вміщені тут для повноти картини, для того, щоб краще зрозуміти тогочасні настрої (характерно, що факт голоду ці респонденти не заперечують).
Деякі респонденти відповідали на запитання анкети, але категорично відмовлялися назвати своє прізвище (у таких випадках я ставив латинське N), боячись за себе і за свої сім'ї. Певною мірою цих людей можна зрозуміти. У нинішній формально незалежній Україні на кожному кроці майже в кожному селі надибуєш то на пам'ятникЛеніну, то на вулицю його імені або ж когось із дрібніших катів України (Калінін, Косіор і т. д.), не кажучи про інші яскраві приклади свідомого збереження владними структурами атрибутів підколоніаль-ного минулого України.
Роль усної історії прекрасно усвідомлюється владою і суспільством у розвинутих країнах і Заходу, і Сходу (приміром, у Японії). У США існують навіть спеціальні інститути з вивчення усної історії, в Ізраїлі збирання свідчень про голокост поставлено на рівень державної політики (досить послатися на діяльність інституту "Яд Вашем"). Що стосується Вірменії, яка пережила у 1915 р. голокост з волі панівних кіл Османської імперії, то практично кожен вірменин, а завдяки їм і весь освічений світ, знає про цю трагедію. Тим часом в Україні дослідження голодоморів 1921, 1932-1933, 1947 pp. проводиться явно недостатньо, залишаючись справою невеликих груп ентузіастів. Про український голокост світ знає, мабуть, менше, ніж про ассирійський 1915 року, що його влаштували в Османській імперії!
Значний масив анкет, який вдалося зібрати, неодмінно треба було видрукувати окремою книгою, але в загальновідомих умовах економічної кризи, яка аж надто затяглася, це було малореальним. Тому я поспішав при оказії опублікувати хоча б частину свідчень і здійснив це переважно на сторінках дніпропетровського часопису "Бористен", а також криворізького журналу "Кур'єр Кривбасу", у збірнику "Народна трагедія" [2]. Однак попри всю значущість цих розпорошених публікацій, вони не можуть замінити узагальнюючого видання окремою книгою! Не маючи вдома належних умов для збереження зібраних матеріалів, я передав частину з них до відділу рукописів (далі - ВР) Дніпропетровського обласного історичного музею (далі-ДІМ).
У 1996/1997 навчальному році я очолив кафедру історії Національного університету "Києво-Могилянська академія" (далі -НаУКМА) і долучив до розпочатої роботи ЇЇ студентів, переважно соціально-гуманітарного, нині гуманітарного, факультету (ФСГН, ФГН). Деякі студенти не обмежилися записом одного свідчення, а, як справжні дослідники, максимально розширили коло респондентів, записували свідчення не тільки про трагедію 1933 р., а й про голодомор 1946-1947 pp. Серед них насамперед треба назвати Ганну Воробйову. Діяльність зі збору свідчень про голокост я продовжую й нині як професор кафедри історії. Спогади, записані студентами НаУКМА, доповнюють ті, що зібрані в ДДУ. Вони стосуються інших, північних, регіонів України (Київщина, Чернігівщина, Житомирщина). Втім, на жаль, з об'єктивних причин якість цих свідчень як історичного джерела є нижчою порівняно з анкетами, зібраними студентами ДДУ. Якщо на початку 90-х років XX ст. серед респондентів переважали особи, котрим підчас голодомору 1932-1933 pp. було 10-20 років (деякі свідчили і про голодомор початку 20-х років), то нині доводиться покладатися на свідчення людей, котрим було тоді 5-10 років. Звичайно, вони знають і пам'ятають набагато менше, ніж попереднє покоління, часто переказують інформацію, яка передавалася їхніми дідами та батьками. Проте й тут можна знайти неоціненний матеріал, і якщо його не зафіксувати сьогодні, то він безповоротно зникне за 10-15 років.
Невелику частину спогадів передали мені також парафіяни православних храмів Дніпропетровська та Києва, де я служив чи служу.
Отже, у книзі подається понад 200 свідчень (спогадів-анкет) про голокост 1932-1933 pp., з яких 124 припадає на Дніпропетровську область, 25 - на Київську, 13 - на Черкаську, 10 - на Кіровоградську і т. д.
Трагедія голокосту - штучного голодомору 1932-1933 pp., яка забрала 9-14 мільйонів життів українських селян, тривалий час замовчувалася, будь-які публікації про неї до кінця 80-х років були неможливими, за поширення якоїсь інформації про неї, не кажучи вже про збір свідчень, людей переслідувало КГБ, жорстоко карало. Нині приховати цю трагедію вже неможливо, з'явилися солідні дослідження як в Україні, так і за ЇЇ межами (досить вказати на таких істориків, як Джеймс Мейс (США), Роберт Конквест (Англія)), видрукувано чимало архівних документів, фундаментальну книгу спогадів "Голод-1933. Народна трагедія". Кожен неупереджений дослідник може легко переконатися у зловісній ролі імперської Москви у свідомому проведенні політики геноциду щодо українців, прояснена провідна роль у її здійсненні Сталіна, Молотова, інших представників тодішнього керівництва СРСР, а також їхніх намісників в Україні (Косіор, Постишев, Хатаєвич і т. д.). Характерно, що, призначаючи Постишева на найвищий партійний пост в Україні, Сталін підкреслив, що той має стати "Главголом" (главнокомандующим голодом).
Голокост мав на меті насамперед не допустити спалаху національно-визвольної боротьби українського народу, його чергової після 1917-1920 pp. спроби здобути власну незалежну державу. У колі тодішніх партфункціонерів цього й не приховували. Згаданий Постишев, виступаючи на з'їзді у 1934 p., наголосив: "Украинский голодомор 1933 года был годом поражения украинской националистической контрреволюции. Партия проделала гераклов труд по ликвидации националистических элементов на Украине". Варто підкреслити, що виморювання українського селянства голодом з волі тієї ж партії проходило одночасно із нищенням української інтелігенції, розгромом ВУАН, припиненням українізації, в т. ч. й за межами УРСР (так, 14 грудня 1932 р. були зліквідовані всі українські інституції на території Російської Федерації), з наступом на українські організації за межами СРСР (досить згадати таємну інструкцію, яка була розіслана наприкінці січня 1933 р. керованим з Москви комуністичним осередкам у Канаді) [3]. Водночас інтенсивно відбувалася заміна "етнічного матеріалу", як цинічно висловився один з тодішніх партійних вождів. Тільки в грудні 1932 р. НКВД відправило в Україну 232 ешелони з росіянами Московської, Тульської, Вологодської та ін. областей, а процес примусового переселення почався з літа 1932 р.
Водночас українських селян кістлявою рукою голоду змусили вступити до колгоспів, які гарантували тоталітарній державі полегшену експлуатацію сільських трудівників і жорсткий контроль над усіма сферами їхнього життя. Має цілковиту рацію доктор історичних наук Василь Марочко - керівник центру дослідження геноциду українського народу, коли стверджує, що "фізичне винищення українських селян штучним голодом - свідома і цілеспрямована терористична акція, яка не є історичним минулим, а залишається дотепер глибокою раною, чорною діркою в соціально-демографічній структурі населення сучасної України... Голодомор - не фізіологічне явище, а насамперед новітня форма політичного терору. Упродовж 22 місяців в українських селах функціонувала система карально-репресивних методів масового народовбивства". Цю істину, яка з кожним новим свідченням стає все очевиднішою, свідомо замовчують або перекручують сили, ворожі Українській державі. Достатньо вказати на позицію сучасної Компартії України, яка є продовжувачем лінії ВКП(б)'- КПРС і з порогу відкидає звинувачення у провині більшовиків за влаштований ними злочин проти людства. Одні взагалі пробують заперечити сам факт голоду, інші посилаються на нібито дуже несприятливі кліматичні умови 1932-1933 pp., треті, скріпивши серце, додають до останньої причини деякі "помилки (!) у хлібозаготівлі". Останнім часом з їхнього боку виявляється тенденція перекладати головну провину за голокост з Кремля на місцевих "активістів" - комсомолію, люмпенів, кримінальні елементи, які займалися конфіскаціями зерна, розкуркуленням тощо. Але ж люмпени та кримінальні елементи існували в усі часи, та тільки після 1917 року, особливо у 1932-1933 pp., їм було надано панівною клікою велику владу, вони могли навіть безкарно вбивати людей! Більше того, відкриті в архівах документи проливають світло на те, хто і як одурманював та організував на злочин банди "активістів" (беру це слово в лапки), хто винайшов сумнозвісні "чорні дошки" - голодну блокаду пограбованих сіл та районів. Так, постановою Раднаркому СРСР та ЦК КП(б)У від 6.12.1932 р. на них було занесено 86 (!) районів УРСР. Дніпродзержинський дослідник Григорій Каніболо-цький недавно виявив в архівах чимало красномовних документів, які свідчать про те, як філія ВПК(б) - КП(б)У та її обкоми реалізовували вказівки Кремля, як розробляли один чорний сценарій для українського села (свідчення самих селян про голодомор передають дуже точно його складові, але автори свідчень, звісно, не могли знати секретних партійних інструкцій). Ось перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У В. Строганов реалізує кремлівські настанови. У січні-лютому 1933 p., коли хлібу селян повністю вигребли, він наказав на підставі ухвали бюро обкому від 20.01.1933 р. міськкомам та райкомам (тоді - міськпарт-комам та райпарткомам) добити голодом селян, викачавши ще 300 тонн зерна як мінімум. Далі цитую в російському оригіналі найважливіші фрагменти: "решительно довести до конца в отношении наиболее злостных колхозов, занесенных на черную доску... По истечении установленного срока в погашение долгов и мясных обязательств должно быть произведено у каждого колхозника изъятие скота, домашней птицы и т. п... В колхозах, занесенных на черную доску, произвести изъятие всего хлеба, выданного колхозникам, за исключением тех, кто честно и добросовестно выявляет воров и содействует возврату разворованного хлеба (ось хто давав ЗО срібняків "активістам"! - Ю. М.)... установить срок 3-4 дня для добровольного возврата разворованного хлеба (тобто жалюгідних решток, які мали дати життя селянину та його сім'ї і дотягти їм до нового врожаю.- Ю. М.)... Срок для колхозов установить не сразу для всех (щоб не дійшло до одночасного протесту селян! - Ю. М.), а постепенно группам (3-4 колхоза) с тем, чтобы по истечении срока в этих колхозах на уличенных в воровстве хлеба обрушить всю силу судебных репрессий". Оскільки й "активісти" ставали неблагонадійними, бо навіть не кожен злодюга може забрати останню їжу у спухлих від голоду дітей, то обком давав інструкцію "строго проверить активистов на деле, а тех, кто занимается обманом советской власти, изгонять из партии и колхозов, а наиболее злостных судить". Знаходиться пояснення й тому, чому раптом в колгоспах навесні 1933 р. почали влаштовувати їдальні й давати черпак баланди тим, хто ще жив. Це був, як правило, не вияв доброти голови колгоспу, а вказівка "згори", бо навіть партійній верхівці стало ясно, що скоро в колгоспах взагалі не залишиться нікого. Тоді під пером сумнозвісного Хатаєвича народився документ, просякнутий "турботою" про колгоспників. У своєму директивному листі від 13.02.1933 р. Хатаєвич визнавав, що "из ряда районов (Межевской, Акимовский, Нововаси-льевский и др.) поступают сообщения о фактах (не сказано, що ці факти були масовими! - Ю. М.) опухания от голода и даже голодной смерти среди колхозников и единоличников. Проверкой ГПУ установлено, что были случаи голодной смерти колхозников, имевших большое количество трудодней... Со стороны партийных и советских руководящих органов никаких мер в связи с этим почти совершенно не принимается и проявляется почти полное равнодушие и бездействие власти... в Нововасильевском районе... умершие в нескольких селах... около 200 человек - лежали непогребенными более 10 дней". Тепер вимагалося "принять решительные меры", але для прогодування голодуючих "найти внутри колхозов и в районе необходимое количество хлеба" [4], тобто ні про яке повернення вивезеного хліба, допомогу з боку московського центру чи зарубіжну питання навіть не ставилося! В результаті процент смертності людей в Україні у 1932-1933 pp. був уп'ятеро вищий, ніж підчас всесвітньовідомого голоду в Індії 1918-1919 pp., а всього чисельність жертв голо-косту 1932-1933 pp. сягає за різними оцінками від 9 до 14 мільйонів!
Та повернімося до анкет. Вони містять чимало цінних фактів про розкручування страхітливого маховика смертоносної машини, дають змогу подивитися на події в різних селах різних регіонів України очима тих, хто пережив голодомор, зафіксувати майже тотожну загальну картину цих подій, що яскраво засвідчує запрограмованість трагедії "зверху". Звичайно, респонденти не могли знати про те, що робилося в московських кабінетах, за стінами обкомів, міськкомів та райкомів партії, НКВД. Вони не говорять, як правило, про причини того, чому зникла елементарна справедлива законність, чому на поверхню спливли місцеві люмпени, яким з волі влади було вільно вбивати й грабувати і за спинами яких для підстраховки нерідко стояли озброєні міліціонери та енкаведисти. Респонденти - це люди похилого віку, пам'ять яких часом підводить, вони забувають прізвища, послідовність подій, назви колгоспів тощо. Так, часом у своїх розповідях вони плутають повіти і райони, найчастіше називають їх згідно з нинішнім адміністративним поділом України. Досить поширеним є змішування подій голодоморів 1932-1933 і 1946-1947 pp. Наприклад, прихід в їхні села вихідців із Західної України, котрих внаслідок сумнозвісної операції "Вісла" (1947 р.) масово переселяли на Східну Україну, вони відносять до 1932-1933 pp., між тим як в той час ці землі були під Польщею. До того ж респондентами виступають переважно прості селяни, люди, які не змогли дістати належної освіти, незвичні до писання, люди, котрі під час голодомору знаходилися, як правило, в одному селі. І досі у деяких спогадах відчувається певна ідеалізація колгоспного життя. Однак завдяки тим, кому пощастило вижити, ми можемо побачити дію страхітливого механізму знищення українського селянства, долю багатьох сіл та хуторів (чимало з них після цього голодомору взагалі зникло з карт), відновити замовчувані досі сторінки історії рідного краю, навіть свого роду. Тут наведено унікальні свідчення, як-от про "приюти" для сиріт, котрі нерідко ставали справжніми концтаборами - фабриками смерті.
У процесі підготовки до друку матеріал був дещо скорочений, упорядковано його структуру, вилучено те, що виходить за межі даного дослідження (деякі респонденти відхилялися від головної теми, забагато місця відводили історії села, подіям війни, виразам любові до своїх померлих батьків (у останньому типовими є спогади В. Колосової про долю її матері)). Ми намагалися зберегти особливості місцевого або індивідуального мовлення. Майже всі свідчення давалися українською мовою, російськомовні є винятком, і їх подано без перекладу. Відзначимо, що в дужках було вказано дівоче прізвище жінок-респонденток.
Окрім уже зазначених скорочень, у публікації використовуються абревіатури II (або ИИ), ЛУ, ЛР, ЛН, ЛА, ЛФ - це відповідно назви спеціальностей, на яких вчилися студенти: історичний факультет, а також філологічний та романо-германсь-кий факультети: "література українська", "література російська", "література німецька", "література англійська", "література французька". Цифри 93, 94, 95 тощо означають рік вступу студента до ДДУ, а цифра через риску - групу курсу. Оскільки респонденти в деяких випадках пережили навіть два, ато й три голодомори (не тільки 1932-1933 pp., ай 1921-1923, 1946-1947 pp., котрі значною мірою були штучними), то їхні спогади не розривалися. Однак під час опрацювання анкет виявилося, що частина спогадів стосується тільки повоєнного голодомору. Цей матеріал теж має значну цінність і тому наводиться в додатках. У додатках також вміщено матеріали, зібрані мною та деякими іншими істориками в архівах, частина записів спогадів про голодомор, здійснених у 1991-1993 pp. студентами Криворізького педінституту під керівництвом доцента Василя Скрипки, на жаль, вже покійного. Вони друкувалися у газеті "Вільна думка" (Дніпропетровськ) у 1993 р. Ця дуже цікава газета видавалася групою української інтелігенції Дніпропетровська у 1991-1993 pp., але через брак коштів припинила існування, її примірників майже не збереглося, отже, подаючи тут матеріали В. Скрипки, робимо їх доступними для широкого загалу.
...Відходить в інший світ покоління, яке пережило голодомор 1932-1933 років. За якийсь час записувати свідчення вже буде просто ні від кого. Будуть втрачені для нащадків неоціненні пласти інформації про одну з найбільших трагедій українського народу за всю історію його існування... Тому ця публікація має на меті зберегти для нащадків принаймні маленьку частину свідчень, спонукати ентузіастів записати хоча б один спогад, щоб залишити його для вічної пам'яті наступних поколінь. У зв'язку з цим висловлюю щиру подяку науковцям Канадського інституту українських студій Альберт -ського університету в Едмонтоні в особі таких спеціалістів, як професори Богдан Клід, Сергій Плохій, Френк Сисин, які знайшли потрібні кошти і передали їх на видання цієї збірки. Я вдячний науковому співробітнику Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького кандидату історичних наук Світлані Абросимовій за допомогу у підготовці до друку тих свідчень, які були мною раніше передані до відділу рукописів ДІМ; журналісту й історику, моєму далекому родичу (п'ятиюрідний племінник) Миколі Чабану за допомогу у поповненні моєї "Сімейної хроніки" та передачу для цієї книги ряду свідчень; всім тим, хто збирав ці свідчення і хто допомагав у комп'ютерному їх наборі, особливо студенту факультету комп'ютерних технологій НаУКМА Івану Овчинникову.
Примітки
Головна сторінка | Nota Bene | Генеалогія | Новини | Публікації | Архіви в Україні | Архіви в світі | Контакти | Карта порталу
Copyright © Державний комітет архівів України, 2003-2007
© Геннадій Боряк, ідея проекту, структура розділу, опрацювання бібліографічних
та джерельних матеріалів, 2003–2007
© Георгій Папакін, наукові консультації, 2003–2007
© Юрій Забенько, вебмайстер, дизайн, веб-програмування, 2003–2007
Веб-редагування: Алла Кисельова, Тимофій Клименко, Оксана Бернікова
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@archives.gov.ua