Багряний І.
Чому я не хочу повертатися до СССР? /
Український суходоловий інститут. – Ч.7. – Відень, 1946. – 18 с.
"Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами
своїх братів і сестер, що перебувають тут,
в Европі, і там, по сибірських концентратах,
тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька
система буде знесена так, як і гітлерівська.
Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний
російський фашизм щезне так, ях щез фашизм німецький..."
Автор
[Фрагмент]
Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть повертатися додому, під большевизм, дивуючи тим цілий світ.
Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, урожений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес по Европі утікаючи перед репатріяційними комісіями з СССР, хочуть повернути мене на "родіну".
Я не хочу повертатись на ту "родіну". Нас сотні тисяч тих, що не хочуть повертати. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту "родіну". Я беруце слово в лапки, як слово ненависне для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким не зрівняним цинізмом навязуване нам совєтською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину "совєтську родіну" і навязують її силою цю страшну "тюрму народів", іменовану СССР.
Вони її величають "родіна" і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас назад на ту "родіну". При одній думці, що вони таки спіймають й повернуть, в мене сивілі волосся і вожу з собою дозу ціаністого калія, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціялізмом, перед тою "родіною".
Для європейців і для громадян всіх частин світу /крім СССР/ дивно й не зрозуміло, як то може людина утікати від своєї вітчизни і не хотіти пвертатись до неї? То мабуть великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед своєю вітчизною?
Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово Вітчизна наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кости предків, де могила матері.
Для нас слово Вітчизна теж наповнене святим змістом, і може більше як будь для кого іншого. Але не сталінська "родіна". Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з "рівноправних" республік в федерації, іменованій СССР. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я висидів за неї третину свого життя по совєтських тюрмах і концентратах ще до війни.
Вона мені сниться щоночі, і всеж я не хочу нині повертатись до неї.
Чому?
Бо там більшовизм.
Цивілізований світ не знає, що то значить - і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно. Ми прожили там чверть століття, а, говорячи зараз страшну правду про тамтешній світ ми робимо це з повною с відомістю, що ставимо під загрозу смерти-терору і каторги всіх наших близьких і рідних, що ще залишилися там і що на них Сталін буде виміщати свою ненаситну зло6у і кровожерну зненависть до нас українців. Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тої страшної правди, що жене нас по світах крізь нужду, холод і голод, геть далі, як страшна примара, - правди про ту "родіну", про країну сталінського соціялізму і про нашу українську трагедію в ній.
Отже:
І
Візьміть Малу Совєтську Енциклопедію видання 1940 року, розкрийте її на літеру "У" і прочитайте в рубриці "УССР" що там написано.
Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і петітом, що Совєтська Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 міліони, а в 1939 році, тобто через 12 років...28 міліонів.
Всього лише 28 міліонів. Де ж ділося 4 міліони людей проти 1927 року?
А де дівся приріст, що за 12 років маз бути щонайменше 6-7 міліонів?
Разом тож виходить яких понад десять міліонів. Де ж вони ділися ці 10 міліонів українського населення? Що з ними сталося в країні "квітучого соціялизму"?
Ось через це я не хочу повертатися під більшовизм.
Я пройшов ввесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком де поділися ті міліони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати.
При чому підкреслюю, що я є син робітника /пролетаря/, тобто представник "панівної" в СССР кляси, іменем якої Сталін і його партія здійснюють т. зв. "пролетарську диктатуру". Але я є сином українського пролетаря, а крім того мати моя селянського походження - дочка селянина Івана Кривулі з села Куземен на Полтавщині - ось це є нещастям цілого мого життя в "найдемократичнішій" СССР.
І саме через те я був не тільки свідком де ділися 1О міліонів українського населення, а й часткою тих міліонів, що разом з нами була мордована і знищувана послідовно через усі роки більшовизму.
II.
Я був ще маленьким 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кат мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святого Зосиму і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.
Аж ось одного дня над вечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові і на моїх очах та на очах інших дідових онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного його сина /а мого дядька/. Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі гидко лаялися й під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія все було забризкане кровью. Кров все життя стоятиме мені в очах. То так починалася "варфоломеївська ніч" в тім селі. Таких ночей було багато по Україні, й я маленький чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордовано в селі ХХХХ ХХХХХХХХ господарів й священника, і організував ту ніч /як безліч таких ночей/ большевизм в особі представників "ЧЕКА" та більшовицького "істреботряду". Я не знав, що то було прелюдією до всього мого підсовєтського життя і симболом долі приготованої більшовизмом для цілого мого народу. Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин /мав 40 десятин землі/ й проти "комуни", а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби в 1917-18 роках солдатом національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність Українського народу.
Другого мого дядька, що врятувався тоді від смєрти втечею, пізніше заарештували і без суда заслали на Соловки /совєтське Дахау/ на 10 років, потім добавили ще 10, і він там загинув.
Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся моя рідня.
Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм. Це було на світанку мого життя і на початку існування УССР - тобто України, підгорненої під Совєтський режим, колонізованої червоним московським імперіялізмом. Пізніше таким кривавим і жорстоким бачив я його все життя там.
ІІІ
Підгорнувши Україну більшовизм поставив своїм завданням зденаціоналізувати її, знищити її духовно і національно, прагнучи зробити з многонаціонального СССР єдину червону імперію. А через те, що Україна була найбагатішою в СССР республікою й другою по величині після Росії, - більшовизм прагнув утримати її за всяку ціну. А через те, що добровільно нарід того не хотів, то московський більшовизм став на шлях провокацій, терору і фізичного знищення цілих людських мас, що й робив протягом всього свого панування і робить тепер. Це знищення проводилося в грандіозних масштабах як і личить режимові, опанованому манією грандіозности.
Так:
IV
В роки 1929-32, в роки т.з. "колективізації", більшовизм виповів війну заможньому селянству гаслом: "знищення куркуля, як кляси". В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей, чесних трударів-хліборобів. І насамперед винищення українського селянства. Це знищення "куркуля як кляси" в дійсності було для нас винищенням України як нації, бо вона на 70% селянська. Під цим гаслом фізичного винищення винищено бувально міліони українського народу. І не т.з. &qut;куркулів", а бідняків, інтелігентів і робітників.
Бо на Україні це знищення провадилось не в соціяльнім пляні, а в політичнім і національнім. Куркулів знищувано за те, що вони заможні, за те, що вони "куркулі". Бідняків, інтелігентів і робітників знищувано за те, що вони співчували "куркулям", а значить були "підкуркульниками". В цю категорію вносили всіх тих, хто був проти совєтської влади і колективізації.
Всі ті маси людей, приречених на жертву засилали в сніги Сибіру і далекої півночі, на смерть, де вони й загибали від голоду, холоду і хороб, позбавлені всіх, навіть найелементарніших людських прав.
Висилали їх геть з усім, вириваючи з корінем, тобто з стариками і маленькими дітьми. А женучи через цілий СССР етапами, цькували їх як тільки могли, - живим словом і в пресі. А довізши десь до понурої Печери чи Мурманська, кидали там на призволяще. Хто не вмер по дорозі, той загибав на місці. Маленьких дітей, що вмирали в дорозі, матері не мали як хоронити й загрібали в снігу без священників і без домовини. А невдовзі й самі лягали тамже.
Костями цих українських дітей і матерів Сталін вимостив усі шляхи й нетра тої "необятної родіни".
Так загинуло й чимало з моєї рідні. Але від того на Україні нікому не стало жити легше.
Ось чому я ненавиджу більшовизм і не хочу повертати на "родіну".
V
В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні.
Перед очима цілого світу українське селянство вимірало цілими селами й районами. Понад 5 міліонів українського селянства загинуло тоді страшною голодною смертю. І ніхто палець об палець не вдарив в Кремлі, щоб урятувати той нещасний нарід. Навпаки: допомогу, яку зорганізовано було в Західній Україні під проводом Митрополита Шептицького, братню допомогу від тої частини українського народу, що жила поза межами СССР під Польщею, Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це виміраючим українцям в СССР. Навіщо? То небезпечно, бо то є національна солідарність, така страшна для більшовизму. Сталін прирік українське селянство на голодні смерть свідомо, щоб змусити його до покорності, до примирення з заведеним колгоспним рабством.
Елеватори в цілому СССР тріщали тоді від українського хліба, запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцін світові ринки, творячи демпінг, постачали ним китайську революцію, тощо... В цей час уміраючих українських селян, що їхали до столиць просити на вулицях милостині, виловлювала червона жандармерія, іменована "робітничо-селянською міліцією", і викидала геть за місто вмирати на шляхах.
Український народ в цій страшній трагедії бів воведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері зїдали своїх дітей...
Ви, матері цілого світу, ви можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли зїсти власну дитину?
Ні?
Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити!
А це було в Україні в 1933 році.
Адже ви не думаєте, що наші матері, наші жінки, матері і сестри - є з племені ботокудів чи бушменів, чи інших диких племен Африки?
Ні, наші матері і сестри є зі Східної Европи, з роду великої княгині Ольги, що насаджувала християнство ще на світанку европейської цивілізації.
Наші матері й сестри є з одного з найшляхетніших славянських племен, з України, і вони такі ж шляхетні й прекрасні, як матері і дівчата Італії або Франції, або Англії. Але...до того ступеня трагізму вони були доведені більшовизмом. До найвищого ступня трагедії, що не піддається навіть охопленню нормальним розумом. Вони були поставлені перед жахливою альтернативою: або страшна голодна смерть, або...і це друге "або" було вже вислідом божевілля вмираючого. І за цим другим "або" все одно стояла смерть. І поставив її більшовизм. І сам він став її символом. Тут можна зібрати таку силу фактів і матеріялів, і живих свідків, що висвітлили б жахливу сторінку нашої історії. Аби лише тим хто поцікавився. Та ніхто в світі не цікавиться і в цьому наша, українського народу, ще більша трагедія.
Цей штучно створений голод забрав колосальні жертви від народу, що нічого не хотів, крім свободи й незалежності.
Ось чому я ненавиджу большевизм і не хочу повертатись на "родіну" [...].
Головна сторінка | Nota Bene | Генеалогія | Новини | Публікації | Архіви в Україні | Архіви в світі | Контакти | Карта порталу
Copyright © Державний комітет архівів України, 2003-2007
© Геннадій Боряк, ідея проекту, структура розділу, опрацювання бібліографічних
та джерельних матеріалів, 2003–2007
© Георгій Папакін, наукові консультації, 2003–2007
© Юрій Забенько, вебмайстер, дизайн, веб-програмування, 2003–2007
Веб-редагування: Алла Кисельова, Тимофій Клименко, Оксана Бернікова
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@archives.gov.ua