Державний комітет архівів України

"Істину встановлює суд історії" /
Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. Державний комітет архівів України; Центральний державний архів вищих органів влади і управління України; Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г.С. Пшеничного; Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства; Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського; Інститут археології НАН України; Інститут історії України НАН України. - Т. 1. - К., 2004. - 784 с.

ISBN 966-8225-09-0
ISBN 966-625-005-5

У першому томі збірника, що виходить у світ з нагоди 90-річчя від дня народження видатного українського історика, члена-кореспондента НАН України Федора Павловича Шевченка, публікуються: спогади учнів і колег ученого; документи про його життя, наукову й організаційну діяльність; щоденникові нотатки 1942-1944, 1968-1977 років; окремі концепційні, теоре-тичні та історіо-софські праці, що були видрукувані впродовж 1959-1968 років; перша (1966) та остання (1992) статті Федора Павловича про Михайла Грушевського; повна бібліографія праць ученого.
У томі перевидається текст монографії Олени Апанович про Ф.П. Шевченка, що побачила світ у 2000 р. незначним на-кладом.
Видання ілюстроване фотодокументами з фондів Централь-ного дер-жавного кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшенич-ного, а також із родинного архіву Шевченків.
Документальні матеріали, за поодинокими винятками, публі-куються вперше.
Для викладачів, студентів вузів, широкого читацького загалу.

Зміст

Вступне слово (Дмитро Табачник)

Умовні скорочення

Ч а с т и н а п е р ш а. Олена Апанович. Федір Павлович Шевченко:історик, архівіст, історіограф, джерело-знавець, археограф, організатор науки, Людина

40-і роки. Найкращий в Україні знавець архівів

50-і роки. Стаття "Про створення "Вступу до історичної науки"

60-і роки. Відроджувач і будівничий спеціальних історичних дисциплін та окремих галузей історичної науки в Україні

Кінець 60-х - початок 70-х років. Директор Інституту археології Ака-демії наук УРСР

70-80-і роки. Покарання. Старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР. Учні Федора Павловича Шевченка

Перша половина 90-x років. У незалежній Україні

Примітки

Ч а с т и н а д р у г а. Спогади

Геннадій Боряк. Доброзичливість і повага до людей: до портрета Вчителя

Ігор Верба. Зі спогадів Федора Павловича Шевченка про Олександра Оглоблина та Наталю Полонську-Василенко

Іван Гранчак, Дмитро Данилюк. Ф. П. Шевченко і Закарпаття

Ярослав Дзира. Десятиріччя творчого спілкування

Світлана Кисиль. Пам'яті вчителя

Марія Дмитрієнко. Пам'ять про нашого наставника, видатного вченого та прекрасну людину

Ярослав Ісаєвич. Федір Павлович: спогади й роздуми Ярослав Калакура. Федір Шевченко - фундатор архівознавства в універ-ситеті імені Тараса Шевченка

Микола Крикун. Незабутні зустрічі з Федором Павловичем о. Юрій Мицик. Спогади про Ф.П. Шевченка

Віктор Прокопчук. Вшанування пам'яті Ф.П. Шевченка на його батьків-щині в м. Дунаївці

Рем Симоненко. Про Федора Павловича Шевченка

Юрій Сливка. Ф. П. Шевченко у моїх споминах

Ігор Черніков. Людина феноменальної ерудиції й творчої обдарованості

Татьяна Яковлева. Ф.П. Шевченко и Питер

Ч а с т и н а т р е т я. Документи

Ч а с т и н а ч е т в е р т а. Miscellanea

Любов Шепель. Матеріали Наукового архіву Інституту історії України НАН України про наукову і громадську діяльність

Федора Павловича Шевченка

Сигурд Шмидт (Москва). "Доктор на корню" (материалы о Ф.П. Шевченко в "Описании рукописного наследия академика М.Н. Тихомирова")

Ч а с т и н а п'я т а. Щоденникові нотатки

"Постараюсь сделать из дочери настоящего человека"

"Сегодня два года войны"

"І знову німа роль за сценою"

Ч а с т и н а ш о с т а. Із наукової спадщини Ф.П. Шевченко. Допоміжні історичні дисципліни. Про створення "Вступу до історичної науки"

Ф.П. Шевченко. Про структуру та список карт історичного атласа України

Ф.П. Шевченко. Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?

Ф.П. Шевченко. Про суд історії

Ф.П. Шевченко. Про принципи створення історичного атласа України

Федір Шевченко. Літописець і поборник України-Руси. 1995 р.

Ч а с т и н а с ь о м а. Бібліографія праць Ф.П. Шевченка

Покажчик праць Ф.П. Шевченка

Алфавітний покажчик

Іменний покажчик

Основні дати життя і діяльності вченого

ВСТУПНЕ СЛОВО

Перед Вами - унікальна книга. Про непересічну особистість, яскраву постать в українській історичній науці й архівістиці. Про Людину. Про долю "українського радянського" (за тодішнім стан-дартним визначенням) історика, якому судилося жити й плідно творити, незважаючи на всі перешкоди, які щедро зводилися на його тернистому шляху радянським академічним істеб-лішментом, партійною елітою, зрештою (що особливо сумно), - й тими, кого він вважав своїми учнями, колегами, друзями і хто писав на нього доноси в ЦК. Про долю блискучого організатора науки і талановитого вихователя цілої плеяди вчених, які нині становлять окрасу історичної й інтелектуальної еліти, які виховали, у свою чергу, десятки й сотні учнів-дослідників. Про людину, яка у 50-90-х роках XX століття смі-ливо брала на себе відповідальність і визначала життєві й творчі долі багатьох (тоді - молодих) дослідників, щедро роздаючи їм перспективні, не розроблені зовсім або малодосліджені теми планових робіт, дисер-таційних досліджень, статей і книг, за що всі вони, впев-нений - без винятку, зберегли щиру вдячність своєму Вчителю.

Унікальність цього видання визначена також його жанром, який упо-рядники після тривалих роздумів окреслили як Джерела (на відміну від іншого тому, де зібрано Дослідження з кола тих проблем, якими займався або які мріяв вивчати, досліджувати Федір Павлович Шевченко).

Отже, - Джерела про життя і діяльність Вченого - нашого сучасника і водночас людини з попередньої епохи, з минулого століття, людини, яка в Москві, на Пироговській, 17, молодим аспірантом бачила Ми-хайла Грушевського в читальному залі РДАДА, слухала захист док-торської дисертації Наталії Полонської-Василенко і ходила на при-йом до "високої хати", до Ва-лентина Маланчука, або до уряду - до Петра Тронька і Валентини Шевченко. Такі історичні постаті не дають "порватися зв'язкові часів": завдяки їм епохи, десятиліття сти-скаються, компресуються в один щільний хронологічний простір, де зближуються попередники і сучасники.

Дивно, але книга сформувалася, навіть народилась якось сама со-бою (і - легко). Звичайно, упорядники попередньо окреслили на-прямки, за якими розпочалося збирання матеріалу, звернулися до колег, друзів, учнів, усіх тих, хто вважає себе причетним до світлої постаті Федора Павловича Шевченка, хто бодай побіжно був з ним знайомим. Звичайно, телефонували, писали, відправляли запити до архівів. Але в той час ніхто, напевно, не уявляв, як виглядатиме цей том.

Відкриває видання монографічне дослідження і водночас мемуари покійної Олени Апанович, подвижниці, єдиного в радянській українській історичній науці козака - та й того у спідниці, - як гірко й водночас шанобливо жартували її друзі в 70-80-х роках минулого століття. Упорядники вважали за доцільне не лише у такий спосіб від-дати шану пам'яті Олени Михайлівни, але й запропонувати читачеві ґрунтовну вступну працю, яка із звичайної ювілейної статті (а саме так первісно задумувалася праця О. Апанович) стала новаторським проривом в осмисленні місця Федора Павловича в українському історіографічному процесі упродовж шести десятиліть. До появи цієї - першої - книжки про Ф. Шевченка бібліографія праць про нього налічувала лише до трьох десятків коротких стандартних статей в енциклопедичних, академічних та архівних довідниках, а також єдину розлогу статтю - близького колеги, доктора історичних наук Анатолія Санцевича до біобібліографічного покажчика праць ученого (1989).

Наступний розділ книги - спогади, - це сконцентрована у півтора десятках текстів світла пам'ять про товариша, колегу, соратника, учителя.

Документальна частина становить змістовне ядро видання. Між першим і останнім документами - відстань у шість з половиною десятиліть: від перших захоплюючих студій молодого архівіста й нау-ковця в архіві у Чернівцях (жовтень 1940 р.) - до залишення 73-річним членом-кореспондентом Націо-нальної академії наук України останньої в його житті науково-адміністративної керівної посади - завідувача сектора історичної географії і картографії Ін-ституту історії АН УРСР (вересень 1987 р.). Далі були вісім років "вільного" від адміністративних обов'язків життя. Між зазначеними вище датами - ціле життя, що не просто розкривається перед нами через документи: вдумливий читач проживе його разом із Федором Павловичем, переживаючи разом із ним усі творчі й адміністративні злети й падіння, сваволю й репресії 72-го і повну реабілітацію у 80-х роках.

Документальний корпус тoму рельєфно змальовує постать талановитого архівіста, археографа, педагога, блискучого вченого й організатора науки, інформує про його творчі ініціативи, масштабні проекти, більшість з яких Федору Павловичу вдалося реалізувати саме за тих часів, коли він перебував на керівних посадах і міг реально впливати на ситуацію. Це засвідчують значнi масиви публікованих архівних документів середини - другої половини 40-х ро-ків (Федір Шевченко очолював тоді науково-видавничий відділ Архівного управ-ління УРСР, був заступником голови Kомісії по історії Вітчизняної війни при Академії наук УРСР і завідував кафедрою архівознавства Київського університету імені Т.Г. Шевченка), а також 1968-1972 років (період його ке-рівництва Інститутом археології АН УРСР).

Про невгамовну енергію, наполегливість і перспективність задумів Федора Павловича промовисто свідчать, зокрема, два його грандіозні проекти, що датуються 1946 р., - П'ятирічний план науково-дослідної роботи державних архівів Української РСР (1946-1950) (док. № 55) та Перспективний план про-блематики Комісії по історії Вітчизняної війни на Україні при АН УРСР (1946-1950) (док. № 58).

Показово, що період кінця 70-х - 90-х років майже не окреслений доку-ментами, пов'язаними з життям і творчістю Федора Павловича (вони пред-ставлені хіба що десятком аркушів особової справи - харак-теристиками, що готувалися у зв'язку з представленням до нагород, та наказами по Інституту історії про переведення його з однієї посади на іншу). Опальний учений був позбавлений формального права визначати політику в діяльності академічних інституцій, натомість саме в цей час він - тихо й зовні непомітно, але водночас наполегливо й плідно - робив те, чого йому не могли заборонити: продовжував формувати свою школу, консультував аспірантів, пошукачів, давав поради молодим ученим, підтримував і "пробивав" дослідницькі й археографічні проекти.

Доповнюють архівні документи підбірки, вміщені в рубриці "Miscellanea". Першу складають стенограми засідань ученої ради Інституту історії АН УРСР за 1949-1960 рр. (на жаль, давно втрачений жанр документування поточної діяльності академічних установ), що виразно розкривають атмосферу проведення подібних засідань вищого колегіального органу інституту, яскраво ілюструють не лише принципову наукову й громадянську позицію вченого, але й блискучу, подеколи - віртуозну ораторську майстерність, гнучкість у гострих дискусіях, іронічну легкість або впевнену сміливість у відки-данні звинувачень. Наведемо фрагмент із стенограми безпрецедентного багатоденного (!) засідання в листопаді 1960 р. ученої ради Інституту з єдиного питання: обговорення (фактично - паплюження) вже на-друкуваної фундаментальної праці вченого "Політичні та еконо-мічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст." (Київ, 1959) (так би мовити, - навздогін!). Отже, з відповіді Федора Павловича на зау-важення: "…в роботі вживаються терміни: возз'єднання, об'єднання, входження, з'єднання і приєднання. Я виходив з того, що всі ці терміни вживаються в тезах, а тому вони мають право на існування. Що тор-кається терміну "приєднання", то я вважав, що цей термін менш від-повідає, ніж термін возз'єднання. Справа в тому, що тут я не вкладав ніякого нового змісту з літературного боку, неприємно, коли на одній сторінці різні терміни - через це я дав термін приєднання, але ніякого нового змісту не вкладав, всі ці п'ять термінів вживаються за один.

… дехто вважає мою роботу кроком назад, але це не так… Поки що я стою за трибуною, а потім буде видно, куди я зроблю крок".

Рішуче відкидаючи інші звинувачення колег, Федір Павлович сміливо заявляє: "Це хоч і марксисти писали, але формулювання застарілі…".

Наступний матеріал розділу - яскрава публікація академіка Сігурда Шмідта "Доктор на корню", що містить, зокрема, стенограму захисту док-торської дисертації Федора Павловича (19 листопада 1963 р.) та відгук його офіційного опонента - великого вченого-інтелігента, академіка Михайла Тихомирова.

Найбільш вражаюча, емоційно насичена частина збірки - щоденни-кові нотатки 1942-1943 та 1972-1979 років. Записи воєнних років - це сторінки, сповнені невимовних батьківських почуттів, мабуть - най-світліших за все життя Федора Павловича і Розалії Калманівни, - незва-жаючи на війну й голо-дування ("чувствую какой-то трепет душевный и обязанность" - так 28-річ-ний юнак обережно, навпомацки намагається окреслити своє ставлення до події - народження первістка - Ольги). Ці сторінки важко коментувати, їх треба просто читати.

Нотатки 1970-х років уводять нас у страшний клубок пристрастей, атмосферу непростих людських стосунків у сварливому академічному ін-ституті на Кірова, 4, майже незбагненну по кількох десятиліттях. Тут не можна не згадати одну з відомих християнських істин: "Не судіть, щоб вас не осуджено" (Євангеліє від Матвія: 7.1). Хоча сьогодні важко зрозуміти, що спонукало людей, які працювали пліч-о-пліч з Шевченком, писати сповнені ненависті запопадливі доноси на нього (не під тортурами ж їх вибивали в енкаведистських катівнях!). Спо-кійно, вдумливо писалося на папері і неслося (чи надсилалося) до ЦК, зокрема, таке (цитуємо із щоденника):

"Чимало праць Шевченка знято з користування як антинаукові і шкід-ливі…

Це прямий злодій, якого треба судити і вигнати з партії… [вдумай-мося: автор цитованих рядків пропонує спочатку засудити і лише зго-дом здійснити найвище покарання: "вигнати з партії", тобто за тих умов - назавжди пе-рекреслити людині життя].

Сам Шевченко - син куркуля-жандарма царської охранки [?!] і приховує своє походження…

Одружений на дочці крупного капіталіста. Тесть живе в США, ве-ликий міліонер, запеклий сіоніст, непримиримий ворог Радянського Союзу. Шевченко підтримує з ним нелегальні зв'язки через українських буржуазних націоналістів - Пеленського…

Серед українських буржуазно-націоналістичних істориків США, Канади, ФРН, Франції та інших імперіалістичних країн Шевченко користується ве-ликим авторитетом.

Багато його робіт частково або повністю надруковані у виданнях укра-їнських буржуазних націоналістів. Вони широко посилаються на його праці.

Різні українські буржуазні націоналісти, коли прибувають у Київ із Заходу, намагаються особисто познайомитися з Шевченком і подарувати йому свої праці".

Пронизливо і щемно звучать рядки, покладені Федором Шевченком на папір у хвилини відчаю: "Вже під ранок приснився сон, що мене знову "рознесли". Або: "І знову німа роль за сценою". Так, формально це, можливо, й була німа роль, але він зіграв її гідно, а го-ловне - максимально результативно, адже десятки його вихованців, аспірантів і пошукачів були "випущені" у світ науки й творчості.

Мабуть, оце виливання болю, гіркоти, образи, подиву, записування на окремих аркушах з учнівського зошита або з блокнота, згодом акуратно згорнутих і складених разом, дозволяло Федору Павловичу набути душевного спокою й утриматися на хвилях бурхливого моря ідеологічних нагінок, доносів, звільнень, доган.

Серед сповнених гіркоти записів - нотатки та світлі враження про друзів і рідних, які залишалися з ним і ніколи не зрадили. Тут - і мудрі філософські роздуми, спроби критичних самооцінок, намагання знайти у гнітючому вирі обставин життєвий стрижень, зрештою - пояснення, щоб утриматися й не зірватися у прірву: "Людям, як і "оленям", потрібні "вовки", щоб вони були на сторожі, а не дрімали. Стосується це такого "оленя", як я".

З етичних міркувань упорядниками опущено кілька блоків що-денника, з тим, щоб не образити й не завдати шкоди його сучасникам і колегам вченого, які досі активно працюють і живуть поруч із нами. Не нам судити тих, хто поводився так, як змушували обставини, відвертався від нього в тяжкі хвилини або мовчки спостерігав цькування, - їм Федір Павлович просто згодом при зустрічі не подавав руки або переходив на інший бік вулиці. Нехай це й буде для них покаранням.

Не нам судити й тих, хто писав доноси за тих страшних часів, зрештою, згодом Суд Історії все розставить на свої місця. А сьогодні ми просто опри-люднюємо хронологічний перебіг подій, мабуть, най-тяжчого періоду в житті Ф. Шевченка, 1972-1977 років, крізь біль і відчай людини, яка мала мужність виступити проти Системи і зламати яку Системі не вдалося.

Думаю, Федір Павлович зрозумів би упорядників і не заперечував би проти зроблених купюр. Зрештою, з оригінальними текстами у повному обсязі можна легко ознайомитися в Інституті рукопису НАН України, де в особовому архіві Федора Павловича зберігаються щоденникові нотатки.

Фотодокументи змальовують яскравий зоровий ряд - ціле життя, яке не зупинилося, коли не стало Федора Павловича, а продовжується в онуках, правнуках. Матеріали розділу містять як офіційні фо-тодокументи з фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшеничного, так і матеріали з архіву, що зберігається в родині вченого.

У розділі "Із наукової спадщини" представлено шість статей Федора Шевченка, що публікувалися переважно в "Українському історичному журналі", який також є певною мірою творінням Федора Павловича, починаючи з однієї з перших концепційних праць - "Про створення "Вступу до історичної науки" (1959), що закладала методологічні під-валини розвитку історичної науки, і завершуючи однією з останніх публікацій - вступним словом про улюбленого героя - Михайла Грушевського - до збірки "Великий Українець" (1995).

Розробленню концепції Історичного атласу - багатостраждального і водно-час улюбленого дітища вченого, якому він присвятив багато років життя й праці і якому й досі не судилося побачити світ, - при-свячено публікації "Про структуру і список карт історичного атласу України" (1960) та "Про принципи створення історичного атласу України" (1968).

Сміливим викликом і справжнім прологом до "реабілітації" Михайла Грушевського наприкінці 80-х стала перша в українському радянському "грушевськознавстві" аналітична публікація "Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?" (1966).

Блискуча історіософська праця Ф.П. Шевченка "Про суд історії" (1967) викликала величезний науковий і публічний резонанс в епоху, коли спадала хрущовська "відлига". Разом із попередніми публі-каціями 60-х років ця праця згодом спричинила для автора серйозні неприємності.

Загалом його роботи (принаймні, значна їх частина) і сьогодні не втратили свого наукового значення, їм притаманна дивовижна легкість наукового викладу, відчуття справжньої пошуковості. Сер-йозний і глибокий дослідник, професор Ф.П. Шевченко володів, на мою думку, і неабияким, рідкісним для науковців-істориків даром історичного есеїста, що сформувався під час навчання у славнозвісному Московському історико-архівному інституті ще в 30-ті роки.

Сьогодні про Ф.П. Шевченка принаймні двоє молодих людей готують кандидатські дисертації: Світлана Батуріна пише під керівництвом Юрія Пінчука роботу про Федора Павловича як історика, а Ірина Корчемна під керівництвом Любові Дубровіної досліджує його архів, який одночасно систематизує й описує. Побажаємо молодим дослідникам творчих успіхів - кажуть, про хорошу людину не можна написати поганого дослідження.

Глибоке академічне опрацювання його творчої й архівної спад-щини - ще попереду. Тож не будемо говорити багато. Про Федора Пав-ловича краще розкажуть спогади, документи, рядки з його щоденника. А читачам побажаємо вдумливого й проникливого читання (хотілося б сказати: "приємного", але…).

І насамкінець - трохи про зовсім особисте. Я пишаюся тим, що мав змогу спілкуватися з Федором Павловичем Шевченком, звертатися до нього за порадами, ділитися сумнівами, вислуховувати, на жаль, не часто, його спогади про студентські й воєнні роки (про 70-ті в той час маститий учений згадувати не любив). Добре пам'ятаю, як жовтневого дня 1981-го ми з моїм улюбленим університетським учителем, за-відувачем кафедри архівознавства та допоміжних історичних дисциплін Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, чудовим ученим і дивовижно доброю людиною В.І. Стрельським прогулювалися вулицею Леніна (нині - Богдана Хмельницького), від Оперного театру до Хрещатика. Раптом В'ячеслав Ілліч якось радісно змінився, просвітлішав обличчям і, звертаючися до мене, сказав: "Зараз я познайомлю Вас зі справжнім ученим, академіком Шевченком. Я з Федею вчився в історико-архівному, навіть рік в одній кімнаті в гуртожитку мешкали". Назустріч прямував невисокий на зріст чоловік із сонячною посмішкою. Тоді академік (уже пізніше я дізнався, що Ф.П. Шевченко був членом-кореспондентом Академії наук) сприймався пересічним грома-дянином якщо не живим олімпійським богом, то вже точно безсмертним небо-жителем. Але Федір Павлович миттєво зруйнував це враження - знайомство почалося з майстерно обіграних ним двох дотепних анекдотів про старих університетських професорів та їхні взаємини зі студентством. Насміявшися, В'ячеслав Ілліч Стрельський зауважив, що він не такий уже й старий. І обоє почали захоплено обговорювати останні Тихомировські читання Академії наук СРСР, нові збірники документів, останній випуск московського "Архео-графічного щорічника", який був тоді набагато вільнішим і цікавішим за українські радянські наукові журнали, згадувати минуле. Я, відверто кажучи, був трохи приголомшений афористичністю думок і оцінок, багатоманітністю трохи несподіваних наукових суджень, зрештою - вільністю і відвертістю висловлювань обох учених у найзастійніші брежнєвські часи. Бесіда затяглася, але десь за півгодини Федір Павлович заквапився до Президії Академії наук. Прощаючись, зазначив, звертаючися до мене, всього-навсього студента, що, мовляв, поталанило нам з викладачем, зауважив, що В'ячеслав Ілліч - це справжній історик, запросив заходити до себе в Інститут. "Можливо, будемо приятелювати", - кинув насамкінець.

Таким я завжди й пам'ятатиму Федора Павловича - трохи іроніч-ним, доброзичливо усміхненим, навдивовижу відкритим до наукового діалога, рівним у спілкуванні і водночас - ерудованим ученим, знавцем рідної історії, який був абсолютно позбавлений академічної пихи, повсякчас прагнув побачити в наймолодшому історикові майбутнього колегу, продовжувача своєї справи...

доктор історичних наук,
професор, академік АПН України
Дмитро Табачник

На початок