Видання архівних установ України. 1925-2006: Хронологічний покажчик Передмова

ПЕРЕДМОВА

Архівні установи України практично від перших своїх кроків, як тільки розпочалося становлення державної архівної системи, почали планувати власну видавничу діяльність. Її сферою мала стати публікація інформаційних довідників про склад фондів і документальних збірок. Від спеціального археографічного часопису "Пам'ятки", вимріяного в 1917 р. О.С.Грушевським, першим головою Архівно-бібліотечного відділу, журналу Головархіву, що його задумав акад. Д.І.Багалій (проект "Архів революції" О.Бичкова - О.Водолажченко) в 1921-1922 рр., до першого документального збірника, видрукуваного Київським центральним архівом давніх актів у 1925 р. - таким був цей шлях.

Тяглість самої ідеї самостійного архівного видавництва пояснювалася передусім тим складом наукових сил, які згуртувалися навколо керівного архівного органу України протягом 1922-1925 рр. Це керівник Архівної Ради в 1918 р., багаторічний заступник завідувача спочатку Головарху, потім Центроархіву, який фактично виконував функції керівника архівною справою - академік Д.І.Багалій, видатний історик та археограф, колишній співробітник Київської археографічної комісії, автор багатьох публікацій архівних документів. В апараті ЦАУ працювали два відомих історики - професори В.І.Веретенников і В.О.Барвінський, які теж мали багатий археографічний доробок. Завідувачами центральних історичних архівів були: у Харкові - проф. Є.І.Іванов, у Києві - проф. В.В.Міяковський. Нарешті, з жовтня 1924 р. у відання УЦА з академічної системи перейшов Київський архів давніх актів, на чолі якого був проф. В.О.Романовський, член Археографічної комісії ВУАН. Ці науковці, крім виконання організаційно-керівних функцій в архівах, провадили велику наукову роботу, зокрема в галузі археографії.

Завдяки їм, а насамперед акад. Д.Багалієві, і було поставлено питання про перейняття археографічно-едиційної діяльності державними архівами та їхнім керівним органом. Щоб оцінити новаторство такого підходу, слід зважити, що доти археографію вважали справою виключно наукових інституцій або окремих найдосвідченіших учених, що багато років збирали документи в різних архівосховищах. Перейняття самим архівом на себе функцій науково-видавничих стало новим словом в археографії.

Уже на І Всеукраїнській нараді архівних працівників (6-10 грудня 1924 р.) академ. Д.Багалій виступив з доповіддю "Науково-видавнича діяльність Укрцентархіву" . У ній наголошувалося на потребі "взяти на себе певною мірою і видавничу працю залежно від коштів і ресурсів", а також розповів про підготовку збірника документів і наукових розвідок, присвячених декабристам в Україні. На підтримку організації архівного видавництва, проте дещо стриманіше, висловився й проф. В.Романовський.

Докладний план організації видавництва був накреслений у доповідній записці завідувача відділу архівознавства ЦАУ проф. В.Барвінського від серпня-грудня 1924 р. Нею обґрунтовувалась необхідність спеціального архівного органу і формулювалася ціла програма нового журналу. Називалися й матеріали, вже готові для найближчих номерів, зокрема дослідження з історії архівної справи, архівознавства (серед них рукопис померлого В.Модзалевського), документи про декабристів, матеріали до біографії В.Антоновича (всього на 27 др. арк.). Проте здійсненню цих намірів перешкоджав брак коштів на видання. У 1924 р. ВУЦВК нарешті дозволив певну частину грошей, що надходили від продажу утильних матеріалів з архівосховищ, і пустити на видавничу діяльність. Це одразу ж поставило програму підготовки архівних видань на реальний ґрунт. Як перший фігурував названий акад. Д.Багалієм збірник матеріалів про декабристський рух в Україні з фондів Київського центрального історичного архіву. Упорядкували їх В.Базилевич, Л.Добровольський і В.Міяковський.

Поряд з цим збірником, що започаткував науково-видавничу програму архівних установ, за принципом спадковості до них перейшло невеличке видання документів з фондів Київського архіву давніх актів, "Нелегальні відозви з нагоди Шевченківських роковин", підготовлене активним діячем Археографічної комісії ВУАН О.Ю.Гермайзе й очолюваним ним архівним семінарієм.

З цим досвідом роботи Укрцентрархів підійшов до І Всеукраїнського з(їзду архівістів (травень 1925 р.), на якому докладно обговорювалася археографічна діяльність архівних установ. Знову в обговоренні брали участь Д.Багалій, В.Романовський, а також О.Рябінін-Скляревський, які твердили про потребу публікації тематичних збірників документів, серійних видань, інвентарів, каталогів, описів, путівників та довідників. Час диктував і свої вимоги, тому серед архівних видань почали фігурувати історико-революційні збірники, нав(язані рішеннями ЦК КП(б)У й Президії ВУЦВК.

Початок видавничої роботи установ архівної системи поставив перед нею кілька проблем, зокрема щодо основ, на яких здійснюватиметься едиційна діяльність архівів.

Планована довгострокова планомірна публікаційна робота вимагала вироблення чіткої програми видань. Мали бути визначені певні пріоритети, намічена черговість уведення до наукового обігу архівних джерел і випуску видань.

Водночас треба було знайти своє місце серед інституцій, що на той час уже провадили або мали намір провадити видавничу діяльність. До них належали Комісія для вивчення історії Жовтневої революції і Комуністичної партії (більшовиків) України (Істпарт), Археографічна комісія ВУАН, яка проголосила себе спадкоємицею раніш існувавших археографічних установ: Київської Комісії для розгяду давніх актів, заснованої ще 1843 р., комісії Українського наукового товариства, створеної 1913 р., і комісії ВУАН, організованої відразу ж після постання Академії у 1919 р.

Архівні установи успішно вирішили ці питання. Дуже швидко стали з(являтися потрібні архівістам посібники ("Нариси з архівознавства", "Примірні описи", "Архівознавство"), довідники ("Центральний архів стародавніх актів у Києві", "Архів Запорізької Січі. Опис матеріалів"). Велику роль відігравала Археографічна комісія ЦАУ, передусім її архівознавча секція (1929-1934). Пов'язана з нею численна група археографів (академіки Д.Багалій і М.Слабченко, професори О.Баранович, В.Барвінський, В.Веретенников, Є.Іванов, В.Міяковський, В.Романовський, Р.Шпунт, історики і архівісти П.Александров, А.Альошин, О.Багалій-Татаринова, П.Білик, Ф.Герасименко, М.Гливенко, М.Горбань, К.Гуслистий, Ю.Іванов, В.Камінський, П.Клименко, О.Рябінін-Скляревський, Г.Слободський, М.Тищенко, П.Федоренко) підготувала значну кількість археографічних видань, проте світ побачила лише невелика частина їх. А втім і вони засвідчили наявність української школи архівної археографії. Звичайно, не всі видані збірники рівнозначні. Чимало з них з(явилося внаслідок ідеологічних кампаній в історичній науці 30-х років і присвячені історії жовтневої революції, громадянської війни, фабрик і заводів, сільгоспартілей. Із зрозумілих причин не завжди був високим і археографічний рівень публікацій, деякі справляли враження поспіхом підготовлених популярних публікацій. Разом з тим такі видання, як "Архів Запорізької Січі", "Повстання селян у селі Турбаях", "3-й Всеукраїнський з(їзд Рад", "Переписні книги 1666 р." опрацьовані за всіма вимогами тогочасної археографії.

Згадані видання виходили вже під час справжнього розгрому історичної науки в Україні, який поширився і на архівістів. Протягом 1932-1934 рр. переважна більшість археографів ЦАУ була репресована, або, в кращому випадку, звільнена з роботи (В.Барвінський, В.Веретенников, Ф.Герасименко, М.Горбань, В.Міяковський, В.Романовський, О.Рябінін-Скляревський, М.Тищенко, П.Федоренко). Тільки поодиноких працівників архівних установ дивом оминули політичні репресії. Однак і їх було усунуто від видання архівних документів. Наукова археографічна праця зовсім припинилася в 1934 р. Рукописи готових збірників, забраковані з політичних мотивів, знімали з друку, вилучали з видавництв, знищували.

Документальні видання, що почали потроху виходити після п'ятирічної перерви, були не збірниками, а радше популярними брошурами на теми, диктовані партійними ідеологами. У них майже не додержувалися правила передачі текстів архівних джерел, головним було якнайшвидше випустити злободенну збірку. Часто надзвичайно багато вад мали видання, присвячені тимчасовій нацистській окупації України. Вони хибували на заідеологізованість, довільне поводження упорядників із документами, відсутність науково-довідкового апарату, тощо.

Збірники 40-х років пізніше слушно критикували й за інші грубі порушення правил видавання, зокрема завеликі передмови, що фактично переростали у відірвані від самих публікованих документів статті, невдалі коментарі, примітки, легенди й недосконалий науково-довідковий апарат. Так, упорядники збірника "Перемога Радянської влади на Україні" майже зовсім не використали архівних документів - він практично весь складається з газетних матеріалів, до того ж однотипних (резолюцій, відозв, прокламацій).

Водночас треба не забувати, що ці видання стали першими спробами справжньої археографічної праці після багаторічної перерви. 40-ві роки не були позначені цілковитим регресом у розвитку археографії. Світ побачили й серйозні наукові збірники історичних документів великого патріотичного змісту, наприклад, "Україна перед визвольною війною 1648-1654 рр.", хоча він теж не позбавлений недоліків.

Нове покоління археографів-архівістів, які почали працювати в галузі публікації документальних джерел наприкінці 40-х - 50-х років (насамперед І.Л.Бутич, В.І.Стрельський, Ф.П.Шевченко), намагалися відродити найкращі традиції АК ЦАУ, зокрема перспективне планування. Перший такий план видання документів був складений 1946 р. на п(ятирічний період. Він охоплював не лише обов(язкові теми (революція, Велика Вітчизняна війна, промисловість і сільське господарство), але включав і такі розділи, як воєнне минуле українського нроду, громадські рухи на українських землях, історія української культури і науки.

Вперше було випробувано таку незвичну форму документальної публікації, як хронологічний довідник про тимчасову окупацію населених пунктів Чернігівської області. Трохи пізніше, у 1950 р., друком вийшов ще один такий довідник (по колишній Ізмаїльській області). Аналогічна робота провадилась у всіх державних архівах областей, хоч на заваді розгортанню її стояли певні чинники ідеологічного характеру.

У післявоєнний час багато уваги почали приділяти також іншим довідковим виданням. Перша програма забезпечення державних архівів путівниками про склад і зміст фондів розроблялася ще в 1946 р. і передбачала, щоб до 1948 р. всі архівні установи були забезпечені належними довідковими виданнями. Попри те, що в умовах післявоєнного десятиріччя це було дуже важке завдання, більшість державних архівів, серед них новостворені держархіви західних областей, спромоглися підготувати й видати їх.

На початку 50-х років нового дихання набрала давня ідея Д.Багалія про серійні й тематичні збірники з найактуальніших проблем історичної науки. Але, на жаль, вимушено вони обмежувалися історією ХХ ст. - революції і "соціалістичного будівництва", Великої Вітчизняної війни.

Хрущовська відлига позитивно вплинула на дальше пожвавлення публікаторської роботи. З 1956 р. було значно розширено рамки можливих публікацій і якщо за всі 10 післявоєнних років видано 30 збірників і довідкових видань, то за 1956-1957 рр. вийшло друком 42 збірники, у тому числі в 1957 р. - переважна кількість їх (37 видань).

Саме саме з того часу публікаторська діяльність стає невід(ємною складовою роботи архівних установ. Серійні й тематично однорідні збірники документів готують як центральні , так і обласні державні архіви. Власне, на цьому етапі вдалося зробити те, що хотіла, але не спромоглася АК ЦАУ - залучити до едиційної діяльності всі архівні установи. Ювілейні збірники, присвячені 50-річчю встановлення Радянської влади в Україні, випустили всі обласні архіви.

Звичайно, така масовість не могла не призвести до зниження археографічного рівня документальних видань. Зокрема частим було необумовлюване скорочення текстів, наводилися примітки, які не задовольняли читача, при перекладі документів допускалися великі відступи від тексту оригіналів, не уніфікувалися заголовки, усупереч правилам, документи датували не за часом створення їх, а за часом описуваних у них подій. І зовсім незадовільні були справи із публікацією документів ХІХ-го ст. і ще раніших часів. У згаданий період не вийшло жодного такого збірника, хоч планами передбачалося видання документів Кошового архіву, Кирило-Мефодіївського товариства, "Щоденника" О.Кістяківського та багатьох інших. Лише в 1959 р. побачили світ два довідкові видання - "Генеральний опис Лівобережної України. 1765 - 1769" і "Кременецький земський суд. Опис актових книг Х(І - Х(ІІ ст.", які стали на майбутнє непоганим зразком видання регестів.

На жаль, такий перекіс у підходах до публікації документів, накинутий архівістам ідеологічними чинниками, зберігся і в наступні роки. Публікація архівних документів займала поважне місце в ідеологічно-пропагандистській роботі. Цим пояснюється як вибір тем (переважно - революційні події різних епох), так і тенденційний добір документів, наприклад, "антинародна діяльність уніатської церкви"), характер коментування їх. Проте сама публікація таких документів, не зважаючи на їхній добір, мала позитивний зміст. Про це свідчить хоч би такий факт: до наукового збірника документів митрополита А.Шептицького, виданого львівськими архівістами 1995 р. на кошти греко-католицької церкви, увійшли також архівні документи, свого часу опубліковані в антиклерикальних пропагандистських виданнях..

Дуже важливою була програма забезпечення державних архівів путівниками. Протягом 50-х - початку 60-х років майже всі тодішні державні архіви, видали досить цінні й змістовні путівники про склад і зміст своїх фондів. Лише один центральний архів -ЦДІАЛ не зміг тоді підготувати путівник, не має він його й досі. У цілому ці видання досить вичерпно характеризувала архівний фонд України на той час, причому у зв(язку із масовою кампанією розсекречення, яка почалася після виходу державних архівів із системи МВС, інформативність їх з багатьох питань була повнішою, ніж у пізніших видань. Ідеться, зокрема, про фонди конфесійних об(єднань і організацій, про наявність яких уже в 70-х роках писати не наважувалися, про фонди періоду 1917 - 1921 і 1939 - 1945 рр., які були згодом знову засекречені.

До вад цих довідкових видань належать, зокрема, недостатньо конкретні анотації фондів (відсутність дат, імен, географічних назв, неповна характеристика фондоутворювачів), недооцінка вкрай потрібних покажчиків.

риділялась також увага виданню описів особових фондів (О.О.Потебні, М.Ф.Сумцова), а також іншим покажчикам (опис актових книг Кременецького земського суду).

Як уже зазначалося, архівним виданням притаманні такі загальні хиби, як невиправдане втручання в текст документів, бідність науково-довідкового апарату, коли задля збільшення кількості видрукованих документів відмовлялися від укладення іменних, географічних, і предметних покажчиків. Ще одним великим недоліком у публікаторській роботі було майже цілковите зосередження уваги на виданні документів ХХ ст. Тимчасом виданнь, присвячених усьому попередньому історичному періодові, було обмаль: два збірники з історії Визвольної війни українського народу Х(ІІ ст. (з українських і польських архівів), один - до 100-річчя скасування кріпацтва, збірник з історії Львова Х(І-Х(ІІІст., кілька краєзнавчих нарисів, двотомник з історії повстання 1863 р. в Україні, а також ювілейний Шевченківський збірник (всього 13 видань із 127). Серед цих видань вирізнявся перший в українській археографії корпусний видовий збірник актів "Документи Богдана Хмельницького", наукове й методологічне значення якого й досі лишається значним.

Практично поза увагою архівістів залишалися проблеми публікації багатющого актового матеріалу. Ініціатива видань української середньовічної дипломатики надовго перейшла до академічного Інституту мовознавства, який уже 1965 р. продовжив перервану на кілька десятиліть традицію української археографії, видавши в серії "Пам(ятки української мови" "Актову книгу Житомирського міського (насправді - ґродського. - Авт.) уряду кінця Х(І ст." та "Українські грамоти Х( ст.". Це пояснювалося передусім нестачею в архівах достатньої кількості висококваліфікованих працівників - археографів та палеографів, здатних виконати таку відповідальну роботу. Та й названі видання Інституту мовознавства мали серйозні недоліки, про що писалося в рецензіях на них.

60-ті роки можна констатувати поступове зниження темпів видавничої активності архівних установ. Лише путівники виходили далі досить регулярно. Укладені збірники історичних документів, кирило-мефодіївців, "Щоденники" О.Ф.Кістяківського, не побачили тоді світу, зокрема не були здійснені задумані документальні публікації про діячів української культури (М.Коцюбинського, І.Тобілевича, М.Кропивницького, М.Старицького). Незавершеною лишилася документальна серія про соціально-економічні відносини й класову боротьбу у Львові (Х(ІІІ- ХІХ ст.).

У той час невеликою віддушиною для джерелознавців, архівістів-науковців став неперіодичний збірник "Історичні джерела та їх використання", перший випуск якого вийшов 1964 р. Протягом 60-х років редакційна колегія збірника, до якої входили І.Л.Бутич, І.П.Крип(якевич, Ф.П.Шевченко та К.Ф.Мартьянов, добирали й друкували змістовні статті з архівознавства, археографії, краєзнавства, палеографії, дипломатики, хронології, історичної географії, сфрагістики, філігранології, нумізматики та інших спеціальних історичних наук джерелознавчого циклу. Рівень цього видання був досить високий, у ньому часто порушувалися питання, які зовсім не висвітлювались у тодішній історичній літературі. Проте на початку 70-х років друк збірника був припинений: у 1972 р. вийшов останій, сьомий, випуск.

Специфічними виданнями, високо оціненими фахівцями-медієвістами, були каталоги історичних документів, підготовлені на найвищому рівні працівниками ЦДІАК і ЦДІАЛ у 1971 - 1972 рр.

Наступний період характеризувався ще більшим зосередженням уваги архівістів на публікаціях документів з історії ХХ ст., історико-революційній та історико-партійній тематиці. Підставою для цього, майже як у 30-тих роках, стала постанова ЦК КПРС "Про заходи щодо подальшого розвитку суспільних наук і підвищення їх ролі в комуністичному будівництві" (1967), яка прямо зобов(язала архівні установи розширити публікацію документів з історії КПРС і радянського суспільства, зокрема документів компартії і уряду про індустріалізацію, колективізацію сільського господарства, культурне будівництво, розробку й здійснення перших п(ятирічних планів розвитку народного господарства. Крім того, ще одна постанова ЦК КПРС, продубльована республіканським партійним штабом, - "Про усунення серйозних недоліків у видавничий діяльності міністерств, комітетів, відомств і організацій" (1970) встановила жорсткий ідеологічний контроль над випуском друкованої продукції, що теж істотно вплинуло на вибір тем публікацій.

Посилення уваги адміністративних органів до едиційних питань було продемонстровано на першій республіканській нараді-семінарі (березень 1972 р.), де було обговорено підсумки науково-видавничої роботи за попередні роки, її стан і перспективи. Серйозна критика пролунала з приводу "помилок при виборі тем". Цим пояснювали виключення з видавничих планів "Щоденника" О.Ф.Кістяківського і низки документальних збірників, уже готових до видання. За недостатнє вивчення джерельної бази критиковано збірники "Ревкоми Криму", "Революційна боротьба на Тернопільщині", "Радянська Ровенщина" та інші. Поряд з ідеологічно мотивованими зауваженнями на нараді вказувалося й на справжні археографічні хиби: неточності в передачі тексту документів, його редагування, скорочення без будь-яких застережень, похибки в датуванні, брак системи покажчиків тощо. Тому не можна однозначно негативно оцінювати результати цієї наради.

На обговорення Археографічної комісії АН УРСР було винесено Перспективний план документальних видань архівних установ на 15 років (1971 - 1985), що, зокрема, передбачав укладення 33 збірників з історії радянського суспільства (обсягом 1600 др. арк.) і 16 видань "дожовтневого" періоду (700-800 др. арк.). З нього вилучили більшість проектів попереднього перспективного плану видання джерел з історії України ("план І.Л.Бутича"). Натомість абсолютно переважали тематичні збірники, які, за висновком деяких фахівців-археографів, охоплювали лише ті документи, що відповідали наперед сформульованій концепції, і були науково маловартістними.

На практиці це призвело до того, що в 1970 - 1980 рр., із загалом видрукуваних тоді 88 збірників документів лише 6 висвітлювали історію України Х(ІІ - ХІХ ст., причому серед них були й видання, підготовка яких розпочалася раніше (наприклад, "Гайдамацький рух на Україні в Х(ІІІ ст.", "Каталог пергаментних грамот ЦДІА УРСР у Львові", "Акти села Одрехови"). Значно збільшилася кількість збірників поверхово-кон(юнктурної тематики - з історії інтернаціональних зв(язків трудящих, освоєння цілинних земель тощо. Обов(язковою вважалася й "ленінська" тематика документальних добірок, хоч, як відомо, пов(язані з В.Ульяновим-Леніним, архівні документи, ще в попередні роки вилучали з державних архівів України і передавали до центральних партійних архівосховищ.

Проте як безперечний успіх археографічної роботи 70-х років можна вважати її стабільність, залучення досить широкого кола державних архівів, налагодження ділових зв(язків з партійними архівами й науковими інституціями, а також появу нової форми збірників, присвячених ювілеям окремих великих міст України. Перше таке видання - до 600-річчя Полтави - вийшло друком у 1974 р. Воно, як і інші збірники цієї тематики, хибувало на дисбаланс в обсягах розділів (переважали хронологічно близькі до сучасності), парадно-ювілейний добір документів, невисвітленість драматичних сторінок історії міст України, довільне скорочення документів. Досить слабким був науково-довідковий апарат, йому бракувало найголовнішого - іменних і предметних покажчиків, хронології подій. Подавалося багато раніше вже оприлюднених документів, газетних матеріалів. Ці збірники дедалі більше наближалися до видань популярного типу. До того ж часто сваволя упорядників, а точніше - замовників, призводила до "анонімності історії", коли авторів документів позначали лише за посадою, не згадуючи прізвищ. До сильних сторін таких збірників, безперечно, слід зарахувати глибоке виявлення документів не лише в архівних зібраннях України, а й у всіх центральних архівах колишнього СРСР.

Особливістю документальних видань 70-х років стала їх серійність. Робота йшла над кількома серіями: історією промисловості й робітничого класу, "соціалістичних" перетворень у сільському господарстві, культурного будівництва, Великої Вітчизняної війни (1941 - 1945 рр.), уже згаданою історією міст тощо. Згідно з панівною тоді думкою, фундаментальні багатотомні серійні публікації архівних документів мали найбільше наукове значення. З цим, власне, можна погодиться, якби було додержано єдиних засад упорядкування таких збірників. На практиці іноді виходило, що за час, який минав між виходом, скажімо, першого і третього-четвертого томів, змінювалася концепція видання, принципи добору документів, не кажучи вже про склад авторських колективів і упорядників, і тому практично неможливо було зберегти головне - наукову вартість видання. Негативно впливала на зміст серійних видань 70-х років і категорічна вимога обов(язкової демонстрації керівної ролі партійних організацій. Це змушувало упорядників витрачати час на пошуки не найінформативніших документів, а архівних джерел, що відзеркалювали керівні вказівки відповідних партійних органів. Таке захоплення відтворенням директивних документів призводило до того, що збірники рясніли вказівками й розпорядженнями, простежити втілення у життя яких не було змоги. Непоодинокими ставали випадки низької культури редагування заголовків, визначення різновидів документів. Значна частина хиб стосувалася оформлення легенд, де часом не зазначалися оригінальність, опублікованість, повнота вітворення. Немало збірників не мали повноцінного, всеосяжного науково-довідкового апарату, що істотно знижувало наукову цінність їх, спричинювало незручності в користуванні.

Як на зразок протилежного, серйозного підходу до видання документів можна вказати на тритомний збірник "Советская Украина в годы Великой Отечественной войны. 1941 - 1945", де до 60% усіх документів було виявлено в союзних і українських архівах та оприлюднено вперше. Тритомник мав широкий науково-довідковий апарат - примітки до документів, іменний і географічний покажчики, списки скорочень, переліки опублікованих документів, фахово складені заголовки й легенди, тобто був підготовлений відповідно до всіх вимог тогочасної археографії, хоч, звичайно, не оминув кон'юнктурних впливів.

Серед виданих тоді тематичних збірників на окрему згадку заслуговує "Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні", що охопив усі документи, дотичні його тематики.

На публікаторській роботі державних архівів позначилися політичні кампанії періоди застою. Просто по роках простежується пропагандистсько-ідеологічна спрямованість випущених у той час збірників: 1980 р. - 100-річчя В.І.Леніна, 1982 р. - 60-річчя утворення СРСР, 1987 р. - 70-річчя Жовтневої революції. Таким темам були присвячені більшість виданих у ті роки збірників. А щодо ювілею не завжди вдавалося завершити всю археографічну роботу, то видання їх розтягувалося на кілька років.

Парадно-ювілейна тематика практично поглинула планові тиражі документальних збірників. Щобільше, наявною була чітка ідеологічна вказівка з Москви на публікацію документів поточного історичного періоду - "розвинутого соціалізму". Усім археографам директивно нав(язувався досвід Азербайджану та деяких інших республік щодо видання збірників дкументів, які перебували ще на стадії відомчого зберігання. Посилилось і втручання місцевих партійних і радянських органів у науково-видавничу роботу. Часто склад редколегій архівних збірників затверджувався рішенням бюро обкомів партії і очолювали їх здебільшого секретарі комітетів КПУ, відповідальні працівники облвиконкомів. Це призводило до дедалі більшого заідеологізування видань архівних документів, зниження їхнього наукового рівня.

Разом з тим зростала кількість документальних видань. Якщо в 1976 - 1980 рр. вийшли друком 28 збірників, то у 1981 - 1985 рр. - вже 29, у 1986 р. - 9, 1987 р. - 10, 1988 р. - 12. Випускалися також довідкові видання про склад і зміст архівних фондів, путівники по архівах. Головархів у 1981 р. домігся дозволу Держкомвидаву УРСР на видання путівників засобами власної поліграфічної дільниці. Коли згадати, що протягом усіх 70-х років жоден архівний путівник або довідник не побачили світу, то це було неабияким досягненням. Тільки за перші 5 років офсетним друком видано довідник фондів ЦДАЖР УРСР, путівники по держархівах Харківської, Івано-Франківської, Полтавської, Донецької, Миколаївської областей. Можна ставити під сумнів їх інформаційну цінність, (адже цілі великі групи фондів з ідеологічних чинників узагалі в них не показані або проанотовані дуже коротко), доцільність випуску окремих путівників під грифом "Для службового користування", проте нова серія довідкових видань, безперечно, була дуже на часі.

Якісно інший етап у видавничій діяльності архівних установ настав наприкінці 80-х років, з початком "перебудовного" періоду, пом'якшенням ідеологічного диктату КПРС. Переломним у підходах республіканська нарада "Українська археографія: сучасний стан і пекспективи розвитку", скликана відродженою Археографічною комісією АН УРСР у грудні 1988 р. Вчені-археографи України серйозно обговорили досягнуте на попередньому етапі едиційної діяльності архівних і наукових установ. Так, член-кореспондент АН УРСР П.С.Сохань вказав на зниження наукового рівня документальних видань, засилля тематичних збірників, брак довговічних корпусних видань, ідеологічний догматизм і тенденційну однобічність більшості публікацій документів після 1917 р., констатуючи парадоксальноу ситуацію: "значна за обсягом кількість створених досі документальних публікацій не склала повноцінного джерельного фундаменту для історичних досліджень", з едиційного процесу випадали цілі історичні епохи, а історія в цілому висвітлювалася в спотвореному вигляді.

За нових політичних умов українські археографи склали величезний видавничий план, що його мала здійснювати Археографічна комісія АН УРСР разом з іншими науковими інституціями, насамперед - архівними установами. Значна частина зазначених у ньому позицій з огляду на нестачу державного фінансування видавничох діяльності, загальні економічні негаразди не реалізована, хоч найважливіші документальні публікації все-таки побачили світ. Серед них не можна не відзначити двотомову публікацію матеріалів кирило-мефодіївських братчиків, описи Київського намісництва кінця Х(ІІІ ст., протоколи ІІ з'їзду КП(б)У (1918 р.), які довгий час вважалися невідповідними для публікації тощо. Було започатковано нові серії популярної краєзнавчої літератури (Держархів Харківської області). І хоч у них не завжди додержувано всіх вимог археографії, але вони відіграли свою роль в історичній просвіті найширших кіл населення. По-науковому стали розроблятися теми, що належали до раніше заборонених або "неактуальних": голодомори 1921 - 1923, 1932 - 1933 і 1947 рр., конфесійна історія, історія євреїв та інших націоналних меншин в Україні, окремі сторінки громадянської війни. Значно підвищився відсоток документальних видань, присвячених подіям до 1917 р. Вони ставили вже більш як половину всіх видань, а по деяких роках - переважну частину їх.

Іншим характерним моментом стало урізноманітнення джерельної бази документальних публікацій - серед них можна назвати мемуари, щоденники, листи, перевидання рідкісних книг, що зберігаються в архівах. Все це свідчить про зростаючу активність архівних установ в едиційній діяльності, подолання спаду в кількості видань, що спостерігався в 1992 - 1993 рр., коли тільки розпочалася перебудова на нових засадах публікаторської діяльності державних архівів.

Нині вже можна констатувати, що новий етап в археографічній роботі став дуже плідним, кількість підготовлених і виданих документальних видань рік у рік більшає. Так в 1991 р. побачили світ всього чотири збірники (причому два з них підготував колишній партархів ЦК КПУ - нині Центральний державний архів громадських об'єднань), у 1992 р. - так само чотири, то вже наступного року було видано 11 збірників документів, довідкових і популярних видань (4 з них розповідали про голодомори 1921 - 1923 та 1932 - 1933 рр. у різних регіонах України, 4 - були присвячені краєзнавчій тематиці, інші оприлюднювали історичні документи XVІ-XVІІ ст. і періоду громадянської війни). Серед іншихвирізнився цікавий "Архівний збірник на посвяту 90-річчя Полтавської вченої архівної комісії".

Починаючи з 1996 р., кількість документальних видань, які щороку готують архівні установи, досягає більш як 30. Загалом за 1994 - 1999 рр. випущено 177 збірників, довідників, монографій, матеріалів конференцій, буклетів тощо, причому 34 з них присвячені історії України до початку ХХ ст., 40 стосується т.зв. "білих плям" у минулому нашого народу й суспільства. Щораз більше стає оперативно-інформаційних видань, які подають відомості про історію і фондовий склад архівів, а також написаних працівниками архівних установ монографій різноманітної, переважно джерелознавчої, тематики.

Саме тому й виникла потреба узагальнити в спеціальному бібліографічному довідникові все, що видрукували архівні установи за понад 75 років видавничої діяльності. Попереднє таке видання - "Покажчик документальних публікацій та науково-довідкової літератури архівних установ Української РСР (1926 - 1974)", опубліковане 26 років тому, давно вже стало бібліографічною рідкістю, до того ж у нього не включено частину "ідеологічно невитриманих" видань, особливо 20-30-х років.

Ідея такого довідника належить В.М.Волковинському, начальникові відділу використання та публікації Головархіву України в 1988 - 1990 рр. Нині дещо змінилася його концепція. З огляду на велику кількість позицій ми вирішили побудувати довідник у чотирьох модулях: хронологічному й інституційному (як основних), алфавітному та іменному (як додаткових). Завдяки цьому ними буде легко користуватися, зручно оцінювати кількісні показники видавничої діяльності за багатьма параметрами. Що ж до аналізу видань архівних установ за видами й типами, то, на нашу думку, користувач зможе сам зробити його, виходячи з наведених у модулях відомостей.

Г. Папакін, канд. істор. наук,
Ю. Прилепішева

На початок

Головна сторінка | Архів новин | Архіви в світі | Корисні посилання | Контакти | Карта порталу

Copyright © 2025 - Державна архівна служба України
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@arch.gov.ua