Зміст Вступ

Український голокост 1932 - 1933: Свідчення тих, хто вижив. / За редакцією о. Ю. Мицика. Національний ун-т "Києво-Могилянська академія"; Ін-т укр. археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України; Держкомархів України; Канадський ін-т укр. студій Альбертського ун-ту (Едмонтон); Українсько-канадський центр (Торонто). - Т. 2. – К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2004. – 443 с.   ББК 63.3(4УКР)615-4 У45 ISBN 966-518-302-8 У книзі вміщено свідчення тих, хто пережив одну з найжахливіших трагедій в історії людства - голодомор-геноцид 1932-1933 рр., спрямований на вигублення українського народу. Спогади, зібрані впродовж багатьох років, доповнені документальними матеріалами й свідченнями про голод 1946-1947 рр., дають змогу побачити дію страхітливого механізму знищення українського селянства, відновити замовчувані досі сторінки вітчизняної історії.

Зміст

Вступ 5

Частина І

Вінницька область 16

с. Черліків (Цілінків) і Бохоники 23

Дніпропетровська область 54

Спогади жителів с Межирічі Павлоградського р-ну 76

Донецька область 85

Житомирська область 87

Київ 94

Київська область 104

Кіровоградська область 119

Луганська область 125

Миколаївська область 129

Полтавська область 133

Сумська область 150

Харківська область 163

Свідчення жителів сіл Шевченківського району 164

Херсонська область 167

Хмельницька область 175

Черкаська область 187

Чернігівська область 213

Невизначена область України 23

3 Українські райони Російської Федерації 235

Білорусь 242

Частина II

Свідчення про голодомор в Дніпропетровській і Запорізькій області 245

с. Новопетрівка Бердянського р-ну 259

с. Мала Білозірка Великобілозерського р-ну 261

с. Рильськ 263

с. Новогупалівка Вільнянського р-ну Запорізької обл. 264

Частина III

Голодомор 1932-1933 рр. очима жителів с Куренівки (Чечельницький р-н, Вінницька обл.) 269

Додатки

Зі статті-спогаду О. А. Наконечного 298

Зі статті Ю. Мицика "Спогад про соціалістичну демократію" 299

Уривок зі щоденника селянина Василя Рубля з с. Верхня Білозерка (суч. Запорізької обл.) 300

Уривки з творів учнів шкіл Томашпільського та Могилів-Подільського районів Вінницької області 300

Уривки зі статті-спогаду Катерини Марченко, 1919 р. н. 310

Зі статті вчителя-пенсіонера Олександра Григоровича Литвиненка "Притулок смерті. Голодомор очима свідка" 312

Уривок зі спогадів канадського українця Івана Гладуна про його відвідини у складі англійської делегації лісоповалів під Архангельськом близько ст. Коноша у 1931 р. 315

Уривок зі спогадів Б. Демківського про голодомор 1932-1933 рр. у Мазепинцях

Білоцерківського р-ну Київської обл. 316

Витяги зі спогадів Тараса Кохна, 1923 р. н. 320

Уривки зі спогадів жителів с Лобачі Решетилівського р-ну на Полтавщині 324

З книги "Спіймав батько зайця. Біляківські бувальщини в записах Івана Кравченка" 325

Колективізація та голодомор 1932-1933 років у селах Драбівського району 326

Зі статті Ф. Шепеля "Справа "ШКОЛА"" 332

Спогади і стаття Матющенка Бориса Миколайовича, 1937 р. н. 334

Уривок зі статті Павла Рудченка "Спогади друга" про життя українського письменника Л. І. Лимана (Григоріва) 402

Уривок з книги спогадів Г. К. Швидько, 1944 р. н. 403

Уривки зі спогадів о. Григорія Філя, 1931 р. н. 404

Спогади про голодомор 1946-1947 рр. 411

Голод 1947 р. 424

Голод 1946-1947 рр. на Дніпропетровщині 425

Одеська область 439

Вступ

Трагедія українського голокосту 1932-1933 рр., геноциду, влаштованого українському народу більшовицькою Росією, стала досліджуватися відносно недавно. Майже до самого відродження державної незалежності України у 1991 р. про неї не можна було навіть згадувати, не наражаючись на репресії з боку КГБ. Тільки в США завдяки зусиллям прогресивної громадськості і в першу чергу передчасно померлого дослідника голодомору проф. Джеймса Мейса (1952-3.05.2004) Конгрес цієї держави у 1983 р. визнав штучний характер голоду 1932-1933 рр. За незалежності в Україні відбулися принципові зрушення, що засвідчило відзначення 60-ї (1993 р.) та 70-ї (2003 р.) роковин геноциду. Зокрема, з 21 по ЗО листопада 2004 р. по всій країні та за її межами були проведені панахиди в церквах, траурні мітинги й зібрання, наукові конференції, виставки тощо. У 2003 р. події 1932-1933 рр. врешті набули досить широкого міжнародного розголосу. Так, 3.04.2003 р. сенат Бельгії вшанував пам'ять жертв голодомору. Президент США Джордж Буш звернувся зі спеціальним посланням до українського народу, в якому підкреслив, що "світ повинен взяти урок з цієї чорної сторінки історії, щоб подібне ніколи не повторилося" [1]. 26 держав світу (США, Канада, Австралія, Аргентина, Бразилія, Угорщина та інші), ряд народів (парламент Країни Басків та ін.), авторитетних громадських організацій визнали український голокост геноцидом проти українського народу. Представники Всеукраїнської Ради Церков звернулися з листом до Генерального Секретаря ООН Кофі Ананда, в якому просили його докласти зусиль у клопотанні перед ООН про визнання голоду 1932-1933 рр. актом геноциду проти українського народу. Тут зокрема говорилося: "Найбільш спустошливим для нашого народу і таким, що поставив питання про саме його існування, став штучний голод 1932-1933 років... Це була зловісна цілеспрямована політика, скерована на цілковите знищення українського народу, його генофонду і навіть згадки про його існування у світовій історії, політика т. зв. остаточного вирішення українського питання. Радянський уряд не лише відмовляв у допомозі вимираючим від голоду регіонам, але й свідомо погіршував їхнє становище, конфіскуючи найменші запаси продовольства і збіжжя для майбутніх посівів. Людей, які намагалися врятуватися від голодної смерті за межами України, на її кордонах зустрічали озброєні загони... Ця жахлива катастрофа, яка забрала життя близько 10 мільйонів, стала найбільш масштабною за кількістю жертв і, водночас, найменш відомою з-поміж трагедій XX століття" [2]. Були й інші численні звернення до ООН, яка нарешті заслухала дане питання; було прийнято Спільну заяву ряду делегацій як офіційного документа 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. На жаль, перш за все через тиск Росії, штучний голодомор 1932-1933 рр. було визнано тільки трагедією. Характерно, що посол Росії в Україні Чорномирдін заявив, що Російська федерація як право-наступниця СРСР не має наміру навіть вибачатися перед Україною за вчинений голодомор 1932-1933 рр. Насамперед через це до адекватної оцінки голодомору з боку ООН з усіма правовими наслідками ще далеко...

Провина за те, що ООН не дала належну оцінку голодомору, лягає і на вище керівництво України, і на ті антиукраїнські сили, які представлені навіть у Верховній Раді. Ці сили й нині замовчують голокост, прагнуть применшити його масштаби, обілити колоніальну політику Москви, устами своїх горе-"теоретиків" всупереч очевидним фактам прагнуть довести, що головною причиною голоду був природний неврожай, помилки (!?) в "хлібозаготівельній політиці" тощо. І це тоді, коли тільки до Німеччини у 1932 р. було вивезено майже 2 млн тонн зерна, коли по всій Україні працювала ганебна система "Торгсинів", через яку у помираючих з голоду людей за шматок хліба викачували золото та інші цінності! Це тоді, коли у людей забирали не тільки зерно, а й усе їстівне, а це зерно нерідко спалювали, топили, гноїли! Це тоді, коли один з катів - винуватців голокосту, сталінський посланець Постишев так оцінював винищення мільйонів українців: "У 1933 р. ми, образно кажучи, наступили ногою на осине гніздо націоналістичної контрреволюції" [3].

Характерно, що представник комуністичної партії, саме тієї, яка свого часу влаштувала штучний голодомор, Петро Симоненко на слуханнях про цю трагедію у Верховній Раді України (2003 р.) і нині відмовляється визнати штучний характер трагедії. Характерно, що й у 2003 р., як і в усі попередні роки, представники Московського патріархату навіть кадилом не махнули на панахидах по жертвах голокосту; характерно, що й досі в Україні не поставили жертвам голокосту гідного пам'ятника чи меморіалу, а в день пам'яті жертв голодомору ефір був переповнений веселими пісеньками та розважальними передачами. Ці та багато інших подібних фактів яскраво ілюструють моральне обличчя сучасної влади, певною мірою і постголодоморного українського суспільства...

Є й інші причини неусвідомлення значною частиною українського суспільства і справжніх масштабів голокосту, і дійсних його винуватців. Варто нагадати про те, що донедавна досліджувати українські голодомори було неможливо, а нині створені окремі центри практично не фінансуються державою. Ще одна важлива причина полягає у неповноті і деформації джерельної бази. Голодуюча Україна була практично недоступною для журналістів з вільного світу, за винятком хіба що мерзотника Уолтера Дюранті, московського кореспондента "Нью-Йорк тайме", який, прекрасно знаючи, що у 1933 р. "Україна стекла кров'ю..., у Радянському Союзі безпосередньо від нестачі продуктів чи пов'язані з цим причини померли, ймовірно, 10 мільйонів людей" (його власне приватне визнання!), тим не менше переконував читачів своєї газети у тому, що в Україні ніякого голоду немає і називав повідомлення про голодомор "переважно нісенітницею" або "роздмуханою злісною пропагандою" [4]. Рептильна комуністична преса взагалі була слухняним знаряддям у руках партії (цю злочинну організацію і партією можна назвати лише умовно!), до того ж існувала цензура, врешті розгалужений каральний апарат з військами НКВД, потужними силами міліції, армією "сексотів" - донощиків. За таких умов неможливо було зафіксувати на плівці наслідки голодомору (на той час фотоапарати й кінокамери були в СРСР великою рідкістю, їх брали на облік; робити відповідні знімки суворо заборонялося), не можна було по гарячих слідах провести дослідження ситуації, не кажучи про те, щоб діяла якась слідча комісія, подібна до Нюрнберзької. Документи про голокост засекречувались у "спецфондах", нищилися, між тим свідки поступово відходили в інший світ...

І все ж завдяки насамперед національно-демократичним силам в Україні протягом останніх 15 років вийшло ряд цінних документальних публікацій, наукових досліджень. Вагомі підсумки досліджень знайшли відображення в сотнях публікацій свідчень та наукових розвідок, які зафіксовані у цінному бібліографічному покажчику праць про український голокост 1932-1933 рр., виданому в 2003 р. одеськими книгознавцями.

Почали виходити з друку різноманітні книги й статті, присвячені різним аспектам проблеми, нарешті стали доступними емігрантські видання, як-от книга Семена Старіва про трагедію голодомору 1933 р. в с Вергуни під Черкасами [5], і що особливо важливо - свідчення очевидців. Перші кроки були зроблені свого часу передчасно померлими українськими журналістами Володимиром Маняком та Любов'ю Коваленко, котрі видали фундаментальний збірник [6], вміщені у якому свідчення охоплювали всю територію тодішньої УРСР; письменником Олександром Міщенком, який простежив трагедію на прикладі одного тільки району (Козельщанського р-ну Полтавщини) [7]. Потім стали виходити солідні документальні збірки, у яких матеріал групувався по областях України [8] і в перспективі має охопити всі регіони без винятку. Дуже цінними були відносно невеликі за обсягом публікації спогадів, здійснені ентузіастами краєзнавцями. Через брак коштів вони виходили в світ мізерним накладом, на поганенькому папері, без обкладинки, за оформленням нагадуючи "сам-видав" брежнєвських часів. Прикладом таких видань можуть служити брошури краєзнавців Тараса Кохно [9] та Бориса Демківського [10]. Останній, подавши історію свого с. Мазепинці - батьківщини гетьмана Івана Мазепи - і торкнувшись теми голодомору, вказав на той разючий факт, що за чотири роки Другої світової війни до села не повернулося, бо загинуло на фронтах, 68 чоловік, а за один 1933 р. було заморено голодом 424 селянина, що в 6,3 раза більше. Враховуючи надзвичайну бібліографічну рідкість цих брошур, їх подано у додатках або у майже повному вигляді (праця Т. Кохна), або в уривках (праця Б. Демківського). Слід відзначити також брошуру - спогад про трагедію колективізації та голокосту 1932-1933 рр. у селі на Житомирщині, написану в еміграції вихідцем з цього села Павлом Глушаницею, який нині живе в Торонто (Канада). Мені пощастило бути упорядником і автором передмови до цієї брошури, вдруге опублікованої коштом автора у доповненому вигляді у видавництві "Києво-Могилянська академія" [11].

Однак темпи збору свідчень очевидців невдовзі суттєво знизились, і хіба що в деяких українських газетах ("Слово Просвіти", "Народна газета", "Шлях перемоги", "Українське слово" та ін.) час від часу друкувалися листи-свідчення або ж записані науковцями спогади. Причини цього лежать на поверхні. Насамперед відхід голодоморного покоління, який останнім часом прискорився через тяжку економічну кризу, що особливо вдарила по селу. Дався взнаки і "відкат" у розбудові Української держави, внаслідок чого владні структури все частіше ігнорують трагедію голодомору, щоб не викликати невдоволення Москви. Звідси - відмова у фінансуванні відповідних програм, навіть видань вже підготовленої до друку наукової продукції, в т. ч. й публікації свідчень тих, хто пережив цей штучний голодомор. Крихітна ж група науковців неспроможна за таких умов зробити найголовнішу в даній ситуації річ - зафіксувати для нащадків голос тих, хто пережив голокост. Але якщо документ можна видати і через сто років, то розпитати свідка через такий період часу уже буде неможливо: надто короткий час відведено людині на землі. До того ж минуло вже понад 70 років - і рештки покоління голокосту тануть на очах.

Автор цих рядків почав збирати спогади про голодомор від своїх рідних ще в 70-х роках XX ст., і це були записи від людей, котрим під час голодомору 1932-1933 рр. було 20-40 років. Вони могли досить детально відтворити картину подій у конкретному селі чи хуторі, але тоді розгортати роботу по запису свідчень за межами родини та найближчих сусідів було надто небезпечно, а про якусь публікацію годі було й думати. Після 1991 р. я повернувся до реалізації цього завдання з допомогою студентів Дніпропетровського держуніверситету (ДДУ, нині - Дніпропетровського Національного університету), а з 1996 р.- студентів Національного університету "Києво-Могилянська академія" (НаУКМА). Хоча ця робота проводилась на громадських засадах (тим більше, що мені треба було виконувати завдання у сфері дослідження козацької доби та історії Української Православної Церкви, де я й спеціалізуюсь), із перервами, викликаними з поважних причин, однак врешті було підготовлено солідний збірник спогадів-свід-чень. Вдалося знайти кошти і для видання цієї книги. Принагідно висловлюю щиру подяку працівникам Канадського інституту українських студій (КІУС) Альбертського університету в Едмонтоні (Канада), Фонду Кафедр Українознавства (США), а також вітчизняним спонсорам (ЗАТ компанія "Райз", журнал "Сіверянський літопис", парафіяни Благовіщенського храму УПЦ Київського Патріархату), завдяки фінансовій допомозі яких побачив світ підготовлений мною перший том книги спогадів [12]. Дещо пізніше завдяки вищезгаданому добродію Павлу Глушаниці та створеному ним фонду його імені Українсько-канадського дослідчо-документаційного центру в Торонто, було видано додатковий тираж першого тому свідчень-спогадів про голодомор, до якого написав передмову д-р Всеволод В. Ісаїв, професор соціології Торонтського університету [13]. Відзначимо, що на обидва варіанти книги вийшло вже вісім позитивних рецензій [14], особливо на сторінках "Народної газети", які, у свою чергу, привели до отримання мною ряду цінних листів-свідчень, які стали додатковим стимулом до продовження збору свідчень. Крім того, частина зібраних раніше матеріалів з різних причин не потрапила до першого тому. Особисто мною були зроблені також важливі записи свідчень під час подорожей Україною, допомогли у цій справі і парафіяни Благовіщенського храму УПЦ Київського Патріархату. Але головне джерело надходження спогадів - це зібрані студентами НаУКМА свідчення, записанГ переважно від своїх рідних. Про методику збору свідчень, зміст анкети, яка містила в собі головні орієнтовні питання, вже розповідалося у моїй вступній статті до першого тому збірника свідчень [15] і тому немає потреби повторюватися. Відзначимо тільки особливості свідчень, які вміщені у другому томі, викликані деякими позитивними і негативними факторами.

До позитивів, безперечно, слід віднести більшу відкритість респондентів. Якщо на початку 90-х років XX ст., не кажучи про раніший період, було ще багато людей, котрі боялися свідчити, часом відмовлялися називати свої імена та прізвища, то тепер цього вже практично непомітно. Особливо це видно з адресованих мені листів. У даному випадку респонденти не чекали, поки до них прийдуть студенти чи науковці з пропозицією дати свідчення про голодомор, а самі бралися за перо, прагнучи донести нащадкам правду про голокост, а головне, щоб ця трагедія більше не повторилася. Аморальна позиція сучасної компартії у питанні про голодомор несе у собі потенційну загрозу повторення трагедії, і свідки голодомору, які на своєму гіркому досвіді переконались у злочинності комуністичного режиму, особливо бурхливо відреагували на одіозні заяви комуноїдів (КПУ, Партія "прогресивних" соціалістів) та російських великодержавних шовіністів.

Без сумніву, це є важливим показником незворотності суспільних змін. Переважна більшість респондентів позбавилася страху перед КГБ та йому подібними "органами" й увірувала у незворотність незалежності України. Навіть коли я проводив опитування незнайомих людей, вони цілком спокійно відповідали на запитання, не були проти публікації їхніх свідчень, називали свої імена й прізвища, хоча не завжди погоджувались давати свій телефон чи домашню адресу.

Але негативів, на жаль, більше. Неважко помітити, що за минуле десятиліття ряди очевидців значно поріділи. Якщо у 1991-1994 рр. можна було відносно легко знайти свідків подій, котрі під час голодомору були повнолітніми, то тепер таких, особливо чоловіків, майже не залишилося. Тепер свідчать переважно ті, хто у 1932-1933 рр. був у дитячому, навіть дошкільному віці. Зрозуміло, що інформативність таких свідчень значно менша порівняно з тими, що їх давали люди попереднього покоління. Але й ці, дитячі, спогади ні в якому разі не можна ігнорувати! Діти голодоморного часу надзвичайно яскраво запам'ятали і смак тодішнього "їдла" (їжею його назвати не повертається язик, і не випадково саме так іменують його дослідники [16]), і смерть рідних людей та сусідів, і людоїдство. Діти нерідко дуже добре запам'ятовували і злочини "червоної мітли" - "активістів", котрі до зернини вимітали все їстівне, прирікаючи сім'ї на голодну смерть; зловісні "червоні валки", коли під червоним прапором на передній підводі під гармошку "активістів" вивозили з села хліб, і факти знущання "активістів" над дітьми та членами їхніх сімей (вигнання з хати, образи, жорстоке побиття, навіть зґвалтування і вбивства) тощо. До публікації цього разу були включені й деякі спогади, взяті, образно кажучи, "з других рук": у сім'ях, які пережили голодомор, пам'ятали його і, незважаючи на страх і заборони, часом розповідали дітям про пережиту трагедію, які свідчення своїх батьків і матерів пронесли через усе життя.

Уважно читати, особливо набирати на комп'ютері, таку книгу надзвичайно важко. Страхітливі непридумані картини минулого настільки вражають, що нерідко після кількох прочитаних свідчень доводилося тимчасово припиняти роботу...

Основу першого тому складали свідчення, зібрані студентами ДДУ, які вступали до цього навчального закладу переважно з Дніпропетровської та деяких сусідніх областей. Внаслідок цього там домінували свідчення, що стосуються сучасних Дніпропетровської та Кіровоградської областей, меншою мірою Полтавської, Черкаської та ін. Дещо врівноважили їх географічно спогади, зібрані студентами НаУКМА. Ці спогади-свідчення стосувалися північніших земель України.

У другому томі основу складають свідчення, зібрані студентами НаУКМА, насамперед у 2003-2004 рр. Вони стосуються вже переважно Київської, Чернігівської, Житомирської та Вінницької областей. Але є матеріали і щодо інших областей і навіть етнічних українських земель (Чорноморія, Слобожанщина) або принаймні місць компактного поселення українців у Російській Федерації. Сюди були долучені спогади, зібрані студентами ДДУ на початку 90-х років XX ст., які не увійшли до першого тому. Вони були раніше передані мною на зберігання до відділу рукописів Дніпропетровського історичного музею (ДІМ), але здійснити їх набір стало можливим тільки зараз і то завдяки допомозі ст. наук, співроб. ДІМ, канд. іст. наук Світлани Абросимової, якій висловлюю щиру подяку.

На відміну від першого тому в упорядкуванні нинішнього, другого, брали участь також д-р іст. наук, завідувач кафедрою джерелознавства Запорізького Національного університету Анатолій Бойко та канд. іст. наук, ст. наук, співроб. Інституту української археографи та джерелознавства (ІУАД) ім. М. Грушевського Сергій Таранець. Перший очолює також місцевий відділ ІУАД, який, зокрема, проводить археографічні експедиції в регіоні та запис свідчень про голодомор 1932-1933 рр. Якраз частина цих матеріалів, зібрана А. Бойком та іншими членами експедиції, вміщена до збірника як окремий розділ. С. Таранець у ході власних польових експедицій з історії старообрядчества провів записи свідчень у с Куренівка Вінницької області. Зібрані ним матеріали також представлені у другому томі в окремому розділі. При цьому збирачем у невеликому вступі зроблені важливі зауваження щодо методики й обставин опитування.

Під час збору свідчень студентам згідно з орієнтовним переліком питань у анкеті (вона наводилася повністю у першому томі) пропонувалося зібрати якомога більше даних не тільки про сам голод, а й про колективізацію та пов'язані з нею події. Внаслідок цього були зафіксовані унікальні свідчення про трагедію тих, кого затаврували "куркулями", прирекли на неймовірні страждання, на висилку на північ Росії або до Сибіру, де вони масово гинули. Є навіть свідчення дитини, яку кинули в товарняк до батька-"куркуля", і вона запам'ятала той шлях, устелений трупами засланих, і архангельський лісоповал, з якого мало хто виходив живим. Взагалі, зібрані свідчення дозволяють рельєфно уявити важливі деталі життя й побуту мільйонів простих українських селян, великі працьовиті і співучі сім'ї, які чесно заробляли свій хліб, годували державу і були винні тільки в тому, що вони були українцями, а до того ж не хотіли йти в колгоспи, вигадані більшовиками для зручності експлуатації трудящих й утримання їх у покорі. Невелика частина спогадів зафіксована від жителів міст, які спостерігали масовий відхід селян із сіл у міста за пошуком шматка хліба у (буквальному розумінні!), бачили й масу трупів на вулицях, знали про поставлені навколо міст міліцейські, енкаведистські та військові кордони...

Під час збору матеріалу в поле зору потрапляли свідчення про інші голодомори, тобто 1921 і 1946-1947 рр. Якщо свідків голодомору 1921 р. вже майже не залишилося, то свідків трагедії 1946-1947 рр. відносно багато. Настав час збирати й ці дані, бо свідчать про неї вже люди пенсійного віку, а за якісь 10-15 років будемо мати таку ж ситуацію, як нині під час запису свідків голодомору 1932-1933 рр.: основна їх маса відійде в інший світ або забуде унікальні свідчення, бо старість нерідко сильно руйнує пам'ять. Отже, і в основному тексті, щоб не розривати свідчення людей, які пережили два голодомори, і у додатках до 2-го тому, подаються спогади про повоєнний голодомор.

У додатках вміщено також деякі інші матеріали, про які уже трохи говорилося. Вміщені тут також спогади, зафіксовані учнями шкіл Мо-гилів-Подільського та деяких інших районів Вінницької області; і спогади, і розлога недрукована досі стаття дніпропетровського журналіста Бориса Матющенка, в якій ретельно проаналізовані дані про голодомор обласної газети "Зоря" за 1933 р. Тогочасні матеріали "Зорі", проаналізовані Б. Матющенком, є яскравим свідченням людиноненависницької спрямованості більшовицької ідеології і практики. Вони є важливим джерелом для вивчення злочинів ВКП(б)-КПРС, її вождів та вождиків в особі Сталіна, Молотова, Постишева, Хатаєвича, Косіора, Реденса, Балицького і К°. Вміщено в додатках деякі важливі матеріали, видані у малодоступних працях та на шпальтах провінційних газет.

У деяких з наведених свідчень, наприклад зі смт. Підгороднього під Дніпропетровськом, відчувається певна ностальгія за колгоспним ладом, респонденти не розуміють або приховують зв'язок між міфо-логізованим образом більшовицької радянської влади та злочинами, які вони чинили. Власне, респондент з Підгороднього не приховує, що був членом більшовицької партії, жив у "комуні", але спроби обілити похмуру дійсність спростовуються свідченнями інших очевидців трагедії, наведеними і в першому томі нашої публікації, і в інших. Інший респондент наводить вражаючі факти голоду, але водночас не бачить зв'язку між ними та злочинною політикою партії Леніна-Сталіна. Третій, бувши тоді зоотехніком, пише не стільки про голод серед людей, скільки про голод серед свиней... Однак усі ці збережені нами спогади, оскільки вони теж є свідченням епохи та соціальної психології, допомагають дослідникам краще зрозуміти "механізм" голодомору на місцях, адже не завжди "активісти" примушувалися "зверху" до злочинів, не завжди серед них були відверті кримінальні злочинці та люмпени, була серед "активістів" і група людей, засліплена більшовицькою ідеологією, яка вважала, що на крові свого ближнього можна збудувати комуністичний "рай". Дехто з респондентів такого типу з часом прозрів, дехто й сьогодні перебуває в полоні тієї ідеології...

Частину спогадів було подано в скороченні, про що часом зазначається. Ці скорочення стосувалися тільки тих місць спогадів, де респонденти відходили від теми голодомору, наводили надто детальну розповідь про своїх батьків, дідів і предків, рід, про свою численну рідню, про роки Другої світової війни тощо, не подавали ми і фотографії чи копії паспортів респондетів, якщо вони додавалися до спогадів. Звичайно, тут є і потенційно важливий матеріал для історика, однак вмістити все це у книзі спогадів про голокост було б не зовсім доречно. До того ж це значно збільшило б обсяг книги, не кажучи про кошти на її видання.

Вже збирачі спогадів вільно чи невільно проводили певну редакцію спогадів. Живе звучання оповіді респондентів, яке особливо добре відчувається, коли проводився запис на магнітофон (див. особливо матеріали Запорізької експедиції проф. А. Бойка або С. Таранця), блякне у разі фіксування олівцем чи авторучкою на папері відповідей на питання анкети. Редагування, крім вищезгаданих скорочень, робилося і мною як упорядником. Хоча й залишалися певні русизми, діалектизми та вирази, наприклад форми дієслова типу "ходе", "носе" замість "ходить", "носить" тощо, але все ж мова свідчень була наближена нами до літературної української. Оскільки окремі свідчення було подано російською мовою або "суржиком", більше зближеним з російською мовою, тому їх було збережено без перекладу, в оригінальному звучанні.

Були здійснені часом і деякі перестановки матеріалу, тобто окремих абзаців чи речень, щоб надати розповіді більшої послідовності й логічності у викладі подій. Річ у тому, що респонденти під час розповіді переходили до нового сюжету, потім поверталися до попереднього, щось пригадували після завершення інтерв'ю-опитування. Оскільки респонденти у більшості випадків називали місце свого народження згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом України, то доводилося брати ці слова в дужки і додавати слово сучасний (у скороченні). В окремих випадках студенти по недосвідченості вели запис свідчень то від першої, то від третьої особи, і тоді доводилось робити уніфікацію викладу, подаючи його або тільки від першої, або тільки від третьої особи. Свідчення про голодомор у першій частині цього тому подано по областях сучасної України, крім того, вони по можливості групувались і по районах, і навіть по селах. Якщо автор спогадів описував події, свідком яких він був і які стосувалися різних областей, у такому разі спогади вміщувалися під рубрикою тієї області, про яку переважно йшла мова.

Насамкінець варто підкреслити, що наведені свідчення є надзвичайно цінним історичним джерелом, котрий походить із середовища жертв, а не катів, змальовує правдиву й об'єктивну картину голокосту. Вони цілком узгоджуються зі свідченнями, зробленими саме під час голодомору, які чудом збереглися в архівах. Так, одиД'зі спогадів стосується голодомору в с. Орестополь Покровського р-ну Дніпропетровської області. Жахливу картину голоду в цьому селі, що знаходиться неподалік від Гаврилівки, яка була занесена на "чорну дошку" і майже повністю вимерла, описує лист, датований 25 березня 1932 р., жителя Орестополя П. І. Чорнуватого. У ньому знаходимо страшні свідчення про те, що тільки на початках голодомору, ще до збору врожаю 1932 р. і тотального вилучення харчів, "деякі (селяни) коней дохлих їдять, собак та ін." [17]. Тут варто згадати, що в Україні, як і в більшості європейських країн, на відміну від Китаю, Філіпін та ряду інших азіатських країн, не було й не існує традиції вживати в їжу м'ясо котів, собак, пацюків, так само як коней, тим більше здохлих; що й ті нещасні тварини, котрі були в українських селах, були з'їдені вже в перші місяці голодомору.

Звичайно, спогади як історичне джерело мають свої недоліки. Так, ці спогади, крім зазначених вище особливостей, містять певні неточності у хронології подій, автори забувають або плутають прізвища, назви колгоспів тощо, але ж це можна сказати про будь-яку пам'ятку, яка відноситься до категорії мемуарних джерел. Попри всі ці несуттєві і природні погрішності ці спогади в комплексі змальовують яскраву картину українського голокосту 1932-1933 рр., засвідчують умисне нищення українського народу російською більшовицькою імперією. Вони підтверджують надзвичайно сильний розмах голокосту. Мають цілковиту рацію ті дослідники, котрі вважають, що тоді вимерло від 9 до 14 млн населення України (в т. ч. 4 млн дітей), причому це були переважно етнічні українці. Але загибеллю цих людей трагедію не було вичерпано, оскільки ще ніхто не простежував (та й навряд чи це можливо зробити у належній мірі) віддаленіших наслідків голокосту, того, що маса людей продовжувала помирати у наступні роки, отримала внаслідок голоду тяжкі хвороби і невигойні моральні травми, втратила можливість народжувати здорових дітей або взагалі мати потомство. Як відзначав на підставі висновку демографів відомий народний депутат Верховної Ради Ярослав Кендзьор, якби не штучний голодомор 1932-1933 рр., то зараз в Україні було б 150 млн населення, а не 49. І те, що нині чисельність населення України і насамперед українців, невблаганно скорочується, то однією з головних причин цього є наслідки голокосту 70-річної давності.

Але ж були й інші негативні наслідки голодомору. Саме тоді зникло традиційне українське село з його віковічним укладом життя, саме з того часу зникають і багатодітні українські сім'ї (за інформацією однієї з чільних українських вчених-демографів проф. Ірини Прибит-кової у 10-20-х роках XX ст. на одну українську сім'ю припадало в середньому 7 (!) дітей), саме з того часу зникає і природна любов до землі хлібороба, який мусив тяжко і майже безоплатно працювати на нових кріпосників... У короткому вступі неможливо і навряд чи доцільно подати історію української трагедії голокосту. Наше завдання є значно скромнішим: врятувати для нащадків безцінні свідчення тих, хто вижив, зберегти для дослідників унікальне історичне джерело.

У зборі свідчень про голодомор студентами велику допомогу надали мені деякі викладачі НаУКМА (проф., д-р іст. наук В. О. Щер-бак, доц., канд. іст. наук Г. Денисенко, викладачі М. Ю. Болгарова, Н. Д. Довженко), ст. наук, співроб. Дніпропетровського історичного музею, канд. іст. наук С. В. Абросимова, яким я висловлюю свою глибоку подяку. Так само я глибоко вдячний усім тим, хто записував спогади і передавав їх мені, а також мол. археографу ІУАД І. Ю. Тара-сенко, яка набирала текст книги.

Особлива подяка спонсорам цього видання: Павлу Глушаниці (Канада), Марусі Онищук та Івану Харуку (Канада), а також тим, хто допоміг у вирішенні ряду організаційних проблем: Петру Малофію (Канада) і Богдану Кліду (Канада).

Примітки:

1. "Вісник. The Herald" (Вінніпег, Канада).- 15.05.2003 р.- № 10.-С. 5; 11-15.08.2003 р.- № 15-16.- С. 4; 1-15.12.2003 р.-№ 23-24.- С. 4.
2. Церкви засуджують // Українське слово.- 22-28.01.2004 р.- № 4.- С. 9; "Вісник. The Herald" (Вінніпег, Канада).- 15.05.2003 р.-№ 10.-С. 5.
3. Новоженець Р. Народовбивство голодом // Шлях перемоги.- 4-10.12.2003 р.- Ч. 49.- С 12.
4. Довга тінь Уолтера Дюранті // Слово "Просвіти".- 10-16.12. 2003 р.- № 4. 50 (218).- С. 2.
5. Старів С. Страта голодом.- К., 2002.
6. "Голод - 33. Народна книга - меморіал".- К., 1991.- 583 с.
7. Міщенко О. Безкровна війна.- К., 1991.- 176 с.
8. Див. наприклад: Трагедія століття: голодомор 1932-1933 років на Миколаївщині.- Миколаїв, 2003.- 472 с; Голодомор на Житомирщині. 1930-1934 роки. Документи і спогади (упор.: Кондратюк Р. Ю., Самолюк Д. Я.; підготовка спогадів: Костриця М. Ю.).- Житомир, 1993.- 83 с; Шкварчук В. Голодомор 1932-33 годов на Черниговщине.- Чернигов, 1999.-98 с.
9. Кохно Т. Моє Пережиття під час Голодомору в Україні 1932-1933.- [Б. м.], 1996.- 10 с.
10. Демківський Б. Мазепинці: від передісторії до сьогодення.- Біла Церква, 2002.- 24 с.
11. Глушаниця П. Війна без пострілів.- К., 2004.
12. Український голокост 1932-1933. Свідчення тих, хто вижив.- К., 2003.- 296 с Частина спогадів була опублікована нами майже одночасно в іншому виданні: Мицик Ю. А. Спогади про штучний голодомор 1933 року // Голодоморі* в підра-дянській Україні.- К.-Львів-Нью-Йорк, 2003.- С 217-251.
13. Ісаїв В. Голодомор у джерелах живої історії // Український голокост 1932-1933. Свідчення тих, хто вижив.- К., 2003 [передмова до додаткового видання книги].- С 5-6.
14. Див. напр.: Сущенко О. Автором можете стати й ви // Вечірній Київ.- 29.07.2003 р.- № 108 (17098).- С. 11; Шаповален-ко О. Цілеспрямоване нищення нації// Народна газета.- 9-14.01.2004 р.- № 1(606).- С. 5; КратікА. Розчахнута правда // Шлях перемоги.- 28.01.2004 р.- № 5(2593).- С. 13; Український голокост 1932-1933 //Академічна панорама.- Червень 2003; Танюк Л. Що читати влітку? // Книжник Review.-Липень 2003.- № 14.- С 16; Сімак Г. Страшне відлуння тридцятих//Зоря.- 22.11.2003 р.-№ 131(20119).-С. 2.
15. Мицик Ю. Від упорядника // Український голокост 1932-1933...- С. 7-18.
16. Їдло 33-го. Словник голодомору (упор. Різників О.).- Одеса, 2003.- 168 с.
17. Колективізація і голод на Україні. 1929-1933.- К., 1992.- № 222.- С. 443-444.

протоієрей УПЦ
Київського Патріархату
Юрій Мицик, д-р іст. наук, проф.

На початок

Головна сторінка | Архів новин | Архіви в світі | Корисні посилання | Контакти | Карта порталу

Copyright © 2025 - Державна архівна служба України
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@arch.gov.ua