Звертатися: vinprint@svitonline.com Видання здійснено за фінансової підтримки Українського Національного фонду "Взаєморозуміння і примирення"	Гальчак С. Д. "Східні робітники" з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. - Вінниця: "Книга-Вега", 2003. - 344 с.; іл. ББК 63.3 (4 УКР-4 ВІН)624 УДК 94 (477.44) "19" Г 17 ISВN 966-621-137-8 © Гальчак С. Д., 2004. © Видавництво "Книга-Вега", 2004.
	До читачів Зміст Вступ	У монографії на фактичному матеріалі Подільського регіону досліджуються політика та практичні дії нацистського окупаційного режиму по насильницькій мобілізації людських ресурсів краю, дискримінація, умови життя, каторжна праця "остарбайтерів" із Поділля (Україна) у військовій промисловості і сільському господарстві рейху, протидія подолян гітлерівським планам уярмлення населення загарбаних територій в рядах патріотичного підпілля, радянських партизанів, сил національно-визвольного спрямування, європейського руху Опору.

ДО ЧИТАЧІВ

І. ЛУШНІКОВ,
голова правління Українського Національного
фонду "Взаєморозуміння і примирення"
при Кабінеті Міністрів України

Друга світова війна залишила кривавий слід на землі України. її глибока рана - сповнена нелегких випробувань доля "остарбайтерів". Близько 2,5 млн. мешканців України (найбільше із окупованих територій колишнього СРСР) було насильно вивезено на каторгу в Третій рейх. Понад 600 тис. осіб, які під час гітлерівського нашестя зазнали принижень і знущань у нацистській неволі, проживають нині в Українській державі.

Ще донедавна суспільство жило, ніби цих людей взагалі не існувало. Про них не згадували на уроках історії, в підручниках, енциклопедіях і довідниках. Ні в будні, ні в свята. Ставлення до них у колишньому СРСР було відверто упередженим.

Мовчали і німці. Більше півстоліття історія використання націонал-соціалізмом рабської, примусової праці, нелюдське життя українських бранців було історією забуття.

Лише після проголошення незалежності України до цієї категорії людей нарешті було виявлено увагу. Нині колишні невільники, особливо після прийняття Верховною Радою України Закону "Про жертви нацистських переслідувань", користуються всією повнотою прав і свобод, передбачених Конституцією, іншими нормативно-правовими актами України. Це утверджує в їхніх душах оптимістичні настрої, почуття впевненості у майбутньому. Цьому сприяє і отримання жертвами нацизму фінансової компенсації.

Спілкуючись з людьми, які стали жертвами нацизму, все більше розумієш: ні в якім разі не можна допустити повторення страхіть Другої світової. А цього не досягти без збереження пам'яті про ті криваві роки. Пам'ять - єдине справжнє набуття людства, яке залишає у спадок майбутнім поколінням і досвід, і попередження, і мудрість. Тому цілий пласт історії вимагає озвучення, оприлюднення.

Дана праця - перше в Україні масштабне наукове осмислення долі насильно депортованих у рейх жертв війни. Причому через призму Поділля досліджуються типові сторінки життя "остарбайтерів" чи не всієї України, що надає дослідженню ще більшої ваги.

ЗМІСТ

Вступ

I. Джерельна база та стан розробки теми в науковій літературі

II. Депортація населення Поділля нацистськими загарбниками в роки Другої світової війни

1. Початок "вербувальної" кампанії: ставка на пропагандистський і соціальний тиск (на фоні насильства та свавілля)
2. Поліційно-адміністративні заходи нацистів у проведенні депортації населення до Німеччини
3. Ставлення до матеріально-трудових ресурсів Поділля румунської окупаційної адміністрації
4. Етапування робочої сили в нацистське рабство

III. Насильницьке використання подолян у мілітаристській економіці Німеччини

1. Система розподілу "остарбайтерів" у Третьому рейху
2. Дискримінація, умови життя та примусова праця "остарбайтерів" у нацистській Німеччині

IV. Протидія подолян окупаційній адміністрації використанню трудових ресурсів з окупованої території краю

1. Саботаж населенням Поділля заходів по насильницькому "вербуванню" робочої сили в Німеччину
2. Боротьба патріотичного підпілля та радянських партизанів проти здійснення окупантами масової депортації населення Поділля
3. Сили національно-визвольного спрямування на теренах Поділля в період нацистської окупації краю та їх участь у протидії депортації цивільного населення
4. Опір у німецькій неволі

"Остарбайтери" як історичний феномен (висновки)

Ілюстративні документи

Використана література та джерела

Про автора

ВСТУП

Гітлерівські загарбники, віроломно напавши на Радянський Союз, у тому числі на мирні міста і села України, розраховували на легку перемогу. Переоцінюючи власні сили і явно недооцінюючи можливості супротивника, який бачився лише "колосом на глиняних ногах",¹ вони вважали, що "східна кампанія" триватиме всього декілька тижнів. За цей час їх грізні, нестримні полчища, котрі без особливих проблем підкорили країни Центральної і Західної Європи, досягнуть наміченої мети - берегів Волги, як це передбачалося у підписаній Гітлером директиві № 21: плані "Барбаросса".

Найголовнішими завданнями нападу на СРСР нацисти вбачали знищення Радянського Союзу як держави, ліквідацію існуючого в ній суспільно-політичного устрою, тотальне пограбування завойованих територій. Причому економічним питанням вони надавали не меншого значення, аніж військово-політичним. З опублікованого 13 лютого 1941 року відомством оборонної промисловості Німеччини під грифами "Важливо!", "Тільки для офіцерів" документу "Економічні наслідки операції на Сході"² видно, що, в першу чергу, загарбники мали намір поживитися українським і поволзьким хлібом, середньоазіатською і американською (у вигляді запасів на фабриках) бавовною, середньо-російськими коноплями та льоном, донецьким вугіллям, криворізькою залізною рудою та марганцем, кольськими нефеліном, нікелем, фосфатами, сибірським цинком (на складах у Подольську та Ленінграді), карпатським і північноросійським лісом, бакинською нафтою, родовищами вольфраму, міді, платини, цинку та інших кольорових металів, на яких у Німеччині відчувався помітний дефіцит.

Залучення ж цивільного населення із територій, захоплених за Бугом, Дніпром, Доном чи Окою, для робіт у рейху не передбачалось.³ Про це не обумовлено жодним словом ні в згадуваному вище документі, ні в так званій "Зеленій папці", зокрема, секретній інструкції "Завдання і організація економіки"⁴ в окупованих східних областях, виданій Верховним командуванням збройних сил Німеччини на початку червня 1941 року, хоч потреба у робочій силі гостро відчувалася ще до розв'язання агресії. Адже різке збільшення чисельності вермахту призвело до суттєвого скорочення робочих рук у рейху.

Прагнучи не допустити серйозного провалу в економіці, котрій належало забезпечити усі мілітаристські потреби на майбутньому Східному фронті, правителі Німеччини вжили драконівських заходів. Частково ліквідація нестачі працюючих покладалась на використання так званих "сільських помічників" - узаконене відпрацювання в селі протягом року випускників середніх шкіл та гімназій, мобілізації на посівну та жнива навіть учнів молодших класів. Проте основний тягар мав лягти на трудові ресурси окупованих європейських країн. Так, до травня 1941 року до рейху було вивезено близько трьох мільйонів іноземних робітників.⁵ Однак у тому ж місяці гітлерівський режим, який готувався напасти на СРСР, мобілізував в армію ще близько двох мільйонів німців, у тому числі 679 тис. робітників галузей промисловості.⁶

Щоб якось розв'язати цей гордіїв вузол, ще в серпні 1941 року Верховне командування збройних сил Німеччини, зважаючи на перемоги на Сході, обговорювало питання навіть про розформування майже 50-и дивізій (а це близько 300 тис. чол.) і направлення їх особового складу в рейх для роботи на військових заводах.⁷ Щоправда, позитивного рішення так і не було прийнято.

Комплекс проблем могла зняти тільки перемога, в якій ніхто не сумнівався, або ж відмова від нападу на СРСР, що було уже нереальним. Невипадково за п'ять днів до початку війни міністр пропаганди гітлерівського рейху Йозеф Геббельс записав у своєму щоденнику:

"Ми повинні напасти на Росію (читай: на Радянський Союз. С. Г.) і для того, щоб вивільнити наших солдатів. Нерозгромлена Росія заставляє нас постійно тримати 150 дивізій, солдати яких терміново потрібні нам для військової економіки... В нас є і сировина, і машини для тризмінної роботи, але не вистачає людей..."⁸

Отже, проблема залишалась невирішеною.

Та, незважаючи на це, робочу силу в загарбаних "східних районах" окупанти планували використати лише по завершенню свого збройного нападу. Причому вона повинна була попрацювати на розвиток і процвітання Третього рейху (Третьої імперії)⁹ безпосередньо на місці, і то лише в розмірах, конкретно необхідних для цього.¹⁰ Перевозити ж мільйони "примітивних слов'ян" для їх використання в самій Німеччині вважалося економічно невигідним та й небезпечним з політичних міркувань, оскільки вони майже поголовно були "заражені" більшовицько-комуністичною ідеологією.

Тому решта "зайвих людей" підлягала фізичному знищенню або ж, будучи насильно витісненою з рідних місць, мала шукати порятунку десь у необжитих суворих сибірських глухоманях - носіям "вищої (арійської) раси" потрібен був життєвий простір! Гітлер навіть не приховував, що для цього доведеться "знищити мільйони неповноцінної раси".¹¹ Звідси нелюдське, звірине ставлення до військовополонених, поголовне винищення єврейського населення та циган, винятково жорстокий терор на загарбаних територіях; тому зовсім невипадково начальник штабу Верховного командування вермахту генерал-фельдмаршал Кейтель в одному із своїх наказів цинічно проголошував, що "всякий вияв м'якості є злочином", що "військові частини мають право і зобов'язані застосовувати в цій боротьбі будь-які засоби без обмежень також проти жінок і дітей..."¹²

"У тебе немає серця і нервів, на війні вони не потрібні. Знищуй в собі жаль і співчуття, вбивай кожного росіянина, не зупиняйся, якщо перед тобою старий або жінка, дівчина чи хлопчик, - говорилося, зокрема, в "Пам'ятці німецького солдата". - Убиваючи, тим самим рятуєш себе від загибелі, забезпечивши майбутнє своїй сім'ї і прославившись у віках".¹³

Однак патріотизм народів СРСР, мужність червоноармійців на полях битв внесли корінні зміни в плани агресорів. Мільйони вчорашніх робітників, колгоспників, студентів, службовців ставали до зброї, життєво необхідні промислові підприємства евакуйовувалися в глибокий тил, перепрофільовувалися на військовий лад, "визволене" ж від "жидо-більшовиків" населення зовсім не збиралося падати на коліна, а багатонаціональна Червона армія, відступаючи під шаленим натиском переважаючих сил ворога і зазнаючи колосальних втрат,¹⁴ чинила йому впертий, героїчний опір (нерідко навіть у безнадійних ситуаціях), що змушені були визнавати самі гітлерівці:

"...Ось уже протягом місяця ми маємо можливість перевірити, наскільки вірно наші уявлення про противника відповідають дійсності, - писав, зокрема, 19 липня 1941 року в аналітичному донесенні співробітник розвідувального відділу головного командування фронтового тилу "Південь" доктор Перц-борн. - ...Сили, які нам протистоять, є у більшій мірі рішучою масою, яка у стійкості, веденні війни становить щось абсолютно нове в порівнянні з нашими недавніми супротивниками... Російська (читай: радянська. С. Г.) піхота проявила нечувану впертість, насамперед, в обороні стаціонарних укріплень. Незважаючи на знищення усіх сусідніх оборонних споруд та закликів здатися, гарнізони вцілілих дотів трималися до останнього захисника... Ми змушені визнати, що Червона армія є дуже серйозним суперником".¹⁵ (Автор донесення відзначає героїзм червоноармійців навіть за умов, коли "видавалось по два патрони на бійця...").¹⁶

У ті трагічні тижні вторгнення гітлерівських військ масово гинули не лише гарнізони дотів, а й цілі роти, батареї, ескадрильї, полки, дивізії. Навіть окремі армії. Але зазнавав відчутних втрат і сам агресор. Так, станом на 12 грудня 1941 року війська вермахту втратили 772078 чол.¹⁷ А в період з 5 грудня 1941 р. по 10 січня 1942 р., коли Червона армія перейшла у контрнаступ під Москвою, - ще близько 300 тисяч солдатів і офіцерів.¹⁸ "Бліцкріг", на який так розраховували нацистські генерали, зазнав цілковитого краху. 10 січня 1942 року директивою А. Гітлера "Озброєння 1942" взагалі офіційно було закріплено перехід від концепції "бліцкрігу" до концепції тривалої війни на виснаження.¹⁹

Зрозуміло, завойовникам, щоб зберегти стратегічну ініціативу, ліквідувати, врешті, наслідки контрударів, завданих противником на головних оперативних напрямках, потрібне було термінове поповнення, насамперед, у живій силі - на фронті не могли обійтися без неукомплектованості військ. А тому військовослужбовцями після чергових тотальних мобілізацій ставали все нові й нові недавні німецькі робітники, працівники інших сфер господарського комплексу рейху.

У той же час не могли обходитися без робочої сили, дефіцит якої загрозливо зростав, німецькі монополії та концерни (Мансфельда, Круппа, Цейса, Фліка, Герінга, Маннесмана, Хьоша, Кльокнера, Бю-хера, Рехлінга, Феглера та ін.).

"Великі втрати вермахту вже в перші місяці агресивної війни проти СРСР і різко зрослі вимоги до військової промисловості надзвичайно швидко загострили становище..."²⁰ В тому числі з робочою силою. Міністерство озброєнь, наприклад, доповідало вищому керівництву рейху, що для виправлення дисбалансу в робочій силі в тій же військовій промисловості терміново потрібні 800 тис. чол. Але події на фронті диктували свої умови: саме "...із промисловості... потрібно [було] взяти нові сотні тисяч робітників, щоб бодай якось задовольнити існуючі потреби вермахту..."²¹

Основними постачальниками робочих рук залишалися окуповані західні країни (у Франції, наприклад, навіть була створена служба обов'язкової праці), але погляди економічних органів Третьої імперії не забарилися зупинитися на неосвоєному ще багатстві - робочій силі, котрою були наші співвітчизники, що опинилися на тимчасово захопленій ворогом території, а також десятки тисяч радянських військовополонених.

Спершу зацікавленість з боку гітлерівських окупантів була проявлена саме до полонених. Вже в липні-серпні 1941 року керівництво Об'єднаного командування вермахту (ОКВ) розглядало можливість використання їх не тільки в зоні дії наступаючих армій, як практикувалось до цього, але й на роботах у самому рейху.

"Передбачалося замінити французьких військовополонених, які працювали в сільському господарстві рейху, на радянських.., а також використовувати останніх на будівельних роботах. В серпні 1941 року було опрацьовано конкретний план використання 100 тисяч в'язнів для будівництва транспортної інфраструктури, в сільському господарстві та в інших галузях. 26 серпня рейхсміністерство праці видало спеціальну директиву щодо трудового визискування військовополонених та направило у війська декілька інструктивних листів, в яких звернуло увагу на необхідність широкого використання праці військовополонених не лише на окупованих територіях, а й безпосередньо в Німеччині".²²

Щоправда, реалізації цих планів у певній мірі перешкоджало керівництво націонал-соціалістичної партії Німеччини, яке побоювалося не стільки можливих диверсій, як негативного ідеологічного впливу на місцеве населення радянських військовополонених, котрі виховувалися в умовах більшовицької пропаганди. Проте економічні потреби заставляли його переглядати свою "принципову лінію". Невдовзі після початку війни воно прийшло до висновку, що радянських військовополонених "використовувати в принципі можна, але тільки окремими бригадами і лише там, де не буде контакту з місцевим населенням і де шкода від їхньої присутності буде невеликою".²³ У партійному циркулярі, що побачив світ у середині серпня 1941 року, регламентувалась сфера їх можливого застосування: "на торф'яниках, у каменоломнях, соляних рудниках, будівництві доріг і каналів, але ні в якому разі - на шахтах, у сільському господарстві чи на підземних військових заводах".²⁴

Після виданих наказів фюрера: від 15 жовтня 1941 року - про умовно можливе використання та від 31 жовтня того ж року - про широке використання військовополонених-червоноармійців на роботах у Німеччині позиція нацистського партійного керівництва взагалі стала "м'якою". Борман тепер не наполягав так завзято, як раніше, на ідеологічних принципах.

"...31 грудня 1941 року Кейтель, за дорученням А. Гітлера, наказав масово використати працю військовополонених у військовій промисловості рейху. 24 грудня [згадуваний генерал-фельдмаршал] у циркулярі до Е. Коха вимагав якнайшвидше доставити в Німеччину максимальну кількість в'язнів... З території України військовополонені масовим потоком транспортів направлялися до Німеччини. Рейхсміністр України постійно звітував з цього приводу... Загалом з листопада 1941 року до середини грудня в рейх було направлено 325 тис. в'язнів, а в другій половині грудня 1941 р. ще 125 тис. військовополонених, однак працездатними серед них виявилося лише 185 тис. осіб".²⁵

Вкрай знесилені, виснажені, вони не могли, та й не бажали, трудитися ефективно, незважаючи на постійну загрозу смерті, котра нещадно косила їхні ряди, повноцінно замінити вибулих на фронт німецьких робітників. Тому досить швидко (а практично одночасно) прийшла черга широкого залучення до примусових робіт цивільного населення - допустити, щоб "пропадало" даремно стільки робочої сили практичні німці просто не могли. Так, у звіті Економічного штабу "Ост" ("Схід") при Верховному командуванні збройних сил Німеччини за першу половину вересня 1941 року про це йшлося безпосередньо:

"У зайнятих областях спостерігається помітний надлишок цивільної і військовополоненої робочої сили. Залишаються незадіяними найцінніші можливості. Питання про використання цивільної робочої сили для найважливіших військових завдань у рейху набуває таким чином значення і гостроти. Особливо потребують її будівельні підрозділи піхоти, флоту і військово-повітряних сил... Застосування робочої сили диктує і необхідність... спорудження зимових сховищ, а також підготовки транспорту до зими..."²⁶

Аналогічні інформації надходили і від створених на окупованих територіях "арбайтеамтів" - спеціальних органів по вивченню економічних можливостей того чи іншого регіону, інвентаризації робочої сили, залученню її до робіт, які мали значення для успішного ведення бойових дій.

Та й міністерство окупованих територій Сходу не могло залишатися осторонь. У серпні 1941 року з'явилося розпорядження його керівника А. Розенберга про обов'язкову працю в окупованих східних областях. Посилаючись на параграф восьмий закону про управління на нових загарбаних територіях, підписаний фюрером 17 липня 1941 року, рейхсміністр, зокрема, наказував:

§1

1. Всі жителі зайнятих східних областей віком від 18 до 45 років підлягають, відповідно до їх працездатності, громадській трудовій повинності.

2. Рейхскомісари можуть для певних груп населення трудову повинність обмежити чи розширити...

7. Для євреїв видається окреме розпорядження...²⁷

[...] § 4

1. Для запровадження цієї постанови в життя необхідних заходів вживають рейхскомісари.

2. Опір цій постанові і необхідним заходам для запровадження їх у життя буде каратися тюрмою або каторжними роботами..."²⁸

Як виявилося, ця директива мала широкомасштабні наслідки: вона слугувала офіційною підставою не лише для формування системи примусової праці, але й для масового вигнання (у зовсім близькому майбутньому) цивільного населення на примусові роботи в Німеччину.

Про вивезення "робітників зі Сходу" як про практично вирішену справу в нацистському рейху заговорили в кінці вересня 1941 року. Гітлерівці не могли лише остаточно визначитись у питанні: чи охоплювати цими заходами всю окуповану територію, чи обмежитися лише областями, які увійшли до складу Радянського Союзу в 1939 -1940 роках, населення яких вважалося більш політично благонадійним? Перемогла перша точка зору. Проте, із певним застереженням, яке висловив рейхсміністр праці доктор М. Тімм. Він погоджувався з можливістю вивезення робочої сили з окупованих територій в принципі, проте був прихильником "пробних партій", що дозволило б "нагромадити відповідний досвід".²⁹

Значно рішучішим виявився начальник військово-економічної групи німецьких армій "Центр" генерал Вейганг. 10 жовтня того ж року він висловив своє переконання, що "тільки відправлення в Німеччину кількох мільйонів відбірних російських (читай: радянських. С. Г.) робітників за рахунок невичерпних резервів працездатних, здорових і сильних людей в окупованих областях... допоможе вирішити проблему... катастрофічної нестачі робочих рук у Німеччині".³⁰

Помимо чоловіків Вейганг пропонував відправити за Одер ще й сотні тисяч здорових і сильних молодих дівчат у віці 18-25 років, яких можна було б використати як домашніх робітниць.³¹ Більше того, діючи на підставі директиви А. Розенберга про обов'язкову працю в окупованих східних областях, він навіть видав вказівку про прискорення відправки в Німеччину російських, українських, білоруських та інших робітників і селян.

Восени 1941 року органи трудової повинності почали створювати, зокрема, на території рейхскомісаріату "Україна", так звані вербувальні комісії. На перших порах їх цікавили лише кваліфіковані робітники для роботи на шахтах та підприємствах Рурського басейну, в деяких інших галузях господарства. Однак невдовзі нацистське керівництво утвердилось в думці, що "російська" робоча сила може бути використана в господарстві нової імперії значно ширше.

Вирішальною у цьому плані стала нарада, що відбулася 7 листопада 1941 р. в Берліні. Виступаючи на ній, надзвичайний уповноважений по здійсненню так званого 4-річного плану загарбання східних територій рейхсмаршал Г. Герінг розпорядився вважати питання використання робочих рук зі Сходу в самому рейху остаточно вирішеним: "Російські робітники довели свою працездатність під час будівництва гігантської російської промисловості, тому ця працездатність має бути використана в ім'я імперії..."³²

Крім того, рейхсмаршал резюмував: "Кваліфіковані робітники-німці повинні займатися виробництвом озброєнь; гребти лопатою і довбати каміння - не їхнє завдання, для цього є росіяни".

Робітники зі Сходу мали використовуватися на найважчих роботах у промисловості, шляховому будівництві і сільському господарстві рейху, а поводження з ними - нічим не відрізнятися від поводження з радянськими військовополоненими.³³

З того часу господарський штаб "Схід" розглядав доставку робочої сили в рейх як головне завдання.³⁴ Це положення, зокрема, було зафіксоване в розпорядженні № 42006/41 від 4 грудня 1941 р., підписаному тим же рейхсмаршалом.

В іншому документі (розпорядженні начальника військового управління господарського штабу "Схід" Рахнера про використання в господарстві Німеччини робочої сили з окупованих східних областей) наголошувалося, що головним завданням господарської адміністрації та апарату по використанню робочої сили на Сході є "...заповнення в найближчі місяці втрат у господарстві, що виникли в зв'язку з призовом в армію осіб молодшого призовного віку, через поголовне вербування російської робочої сили. Це є вирішальним для війни і тому має бути виконане!"³⁵

З розширенням використання в економіці Німеччини іноземних робітників зростала і кількість організацій та установ, що займалися ними. Безпосередньо питаннями роботи іноземців відали рейхсмі-ністерство праці і економіки, рейхсміністерство озброєнь та боєприпасів, ділова група трудовикористання відомства по чотирирічному плану, чисельні німецькі об'єднання та господарські групи і, навіть, окремі підприємства.

В кінці жовтня 1941 року керівництво рейху зробило спробу централізації керівництва робочою силою. Саме тоді вермахт, рейхсміністерство озброєнь та боєприпасів і рейхсміністерство праці були визначені відповідальними за використання праці радянських громадян.

7 листопада 1941 року директивою Герінга організація праці робочої сили з СРСР покладалась на ділову групу трудового використання під керівництвом міністеральдиректора Мансфельда, якого Герінг особисто призначив організаційним керівником, а з початку 1942 року - уповноваженим по використанню робочої сили. Завдання Мансфельда полягало в тому, щоб доставити у рейх якнайбільшу кількість радянських робітників.

Між тим, насильницьке використання робочої сили з окупованих територій не було чимось новим для німецького мілітаризму. Історія повторювалась (тільки у значно більших масштабах). Подібний захід був застосований німецькими збройними силами та монополістами ще під час Першої світової війни, особливо в 1916 році при здійсненні так званої "програми Гінденбурга". Тоді в Німеччину насильно було доставлено близько півмільйона бельгійських, французьких, польських і російських цивільних робітників.

10 січня 1942 року Г. Герінг знову підкреслив зростаюче значення необхідності вирішення цього питання у зв'язку з остаточним провалом нацистської стратегії блискавичної війни.

Масовий же набір цивільної робочої сили на Сході почався після появи нового циркуляра А. Розенберга, датованого 6 березнем 1942 року. У ньому безапеляційно вимагалося направити до Німеччини 627 тис. "східних робітників". За уточненням рейхсмаршала Г. Герінга, з рейхскомісаріату "Україна" мало прибути 237 тис. робітників і 290 тис. сільськогосподарських працівників.³⁶ Тобто 84 відсотки від запланованої кількості. Набір робітників зі Сходу намічався проводитись на добровільних засадах, але якщо визначена цифра не була б досягнута, він мав здійснюватись насильно.³⁷

Формально з цього часу, а фактично з перших днів встановлення нацистського окупаційного режиму, населення України стало об'єктом насильницької експлуатації. Керівництво рейху до останнього дня окупації розглядало його як потенційний резервуар робочої сили.

Це в повній мірі стосувалося й населення Поділля (Під Поділлям у даній праці розуміється територія сучасних Вінницької та Хмельницької областей, а також Монастирищенського району Черкащини, який до утворення Черкаської області входив до складу Вінниччини). Територію краю було розділено на три адміністративно-територіальні одиниці: генеральний округ "Волинь-Поділля", котрий охоплював усю Хмельниччину (На той час Кам'янець-Подільщину) та окремі західні райони Вінницької області; Житомирський генеральний округ (північна, центральна, східна та південно-східна частини Вінниччини); "Трансністрію" (південна та південно-західна частини Вінницької області). Причому Житомирський генеральний округ та генеральний округ "Волинь-Поділля" входили до рейхскомісаріату "Україна", а "Трансністрія" була румунською зоною окупації.

Починаючи з весни 1942 року, переміщення робочої сили зі Сходу у Німеччину стрімко зростало. Процес переходив, так би мовити, на практичну основу. Щоб надати йому ще більшої спрямованості та розвитку, оптимально відлагодити організаційні структури й механізми депортації, та у зв'язку з провалом місії Мансфельда, 21 березня 1942 року декретом А. Гітлера було створено спеціальний державний орган - "Імперське бюро по використанню робочої сили" на чолі з недавнім гауляйтером Тюрінгії Ф. Заукелем, якого призначили Генеральним уповноваженим по праці, котрий наділявся надзвичайними повноваженнями і в політичному плані підпорядковувався безпосередньо фюреру, що надавало йому особливої ваги.

Через місяць, 20 квітня, цей високопоставлений чиновник обнародував програму,³⁸ в якій фактично формулювалась загальна політика нацистської Німеччини з питання використання як рабів населення окупованих районів СРСР.

"Метою цієї нової гігантської мобілізації робочої сили, - писав Ф. Заукель, - є використання всіх дуже багатих та великих джерел, які ми завоювали і здобули боротьбою наших збройних сил під командуванням Адольфа Гітлера, для озброєння армій... Сировина, родючі землі на підкорених територіях і їх ресурси робочої сили повинні бути використані повністю і найдобросовіснішим чином в ім'я Німеччини та її союзників... Повне використання всіх військовополонених, як і використання гігантської кількості нових іноземних робітників - чоловіків і жінок, стало беззастережною необхідністю для вирішення питання про мобілізацію робочої сили у цій війні..."³⁹

Перед відомством Ф. Заукеля тоді ж ставилося завдання: до 24 липня 1942 року направити в рейх 1,6 млн. іноземних робітників...

І потяглися на захід поїзди з бранцями. Одних лише подолян за роки окупації було вивезено до Німеччини близько 200 тисяч чол. Спершу їх, як і кожного прибулого зі Сходу, називали "вільними російськими робітниками", а вже на початку 1943 року⁴⁰ - "остарбайте-рами". До цієї категорії німці відносили всіх депортованих до рейху колишніх громадян СРСР, які на 22 червня 1941 року мешкали на старих радянських територіях (територіях СРСР до 17 вересня 1939 року). Радянська ж сторона трактувала поняття "остарбайтер" значно ширше, розуміючи під ним також і насильно вивезених у Німеччину громадян із територій, що увійшли до складу СРСР у передвоєнні роки (Буковини, Галичини, Західної Білорусії, Прибалтики тощо). Цю позицію поділяє і автор своєї праці, оскільки ті ж мешканці Буковини, Західної України, наприклад, - єдинокровні діти однієї матері-України.

Разом із тим автор не погоджується з поглядами тих дослідників (П. Полян), котрі схильні вважати "остарбайтерами" також численних біженців-колабораціоністів та членів їхніх сімей, праця яких теж частково використовувалася під кінець війни в економіці нацистського рейху.

Отже, виділяючи найсуттєвіше, можемо констатувати, що:

• потреба у терміновій депортації робочої сили з окупованих районів колишнього Радянського Союзу стала одним із наслідків про валу гітлерівського плану "бліцкрігу" на Східному фронті;
• насильницьке вивезення робочої сили з окупованих східних те риторій було об'єктивним явищем і розглядалось вищим нацистсь ким керівництвом як один із вирішальних факторів для успішного ведення війни за світове панування, джерело покриття катастрофіч ного дефіциту робочих рук у Третьому рейху;
• головною базою постачання робочої сили визначалася Україна, в тому числі рейхскомісаріат "Україна", генеральні округи "Волинь- Поділля", "Житомир".

1. Görlitz W. Раuls: Ісh stehe hier auf Befehl. - Frankfurt am Main, 1960. - S. 107.
2. Bundesarchiv-Militärarchiv, Freiburg (Федеральний військовий архів, м. Фрайбург). - RW 19. - Nr. 738.
3. Мюллєр Н. Вермахт и оккупация (1941-1944): О роли вермахта и его руководящих органов в осуществлении оккупационного режима на советской территории: Пер. с нем. - Воениздат СССР, 1974. - С. 215 - 216.
4. Державний архів Російської Федерації (далі: ДАРФ), ф. 7021, оп. 116, спр. 358, арк. 30 - 34.
5. Промышленность Германии в период войньї 1939-1945 гг.: Пер. с нем. - М., 1956. -С. 189.
6. Загорулько М., Юденков А. Крах плана "Ольденбург": О срыве зкономических планов фашистской Германии на оккупированной территории СССР. - Изд. 2-е, перераб. и доп. - М.: Экономика, 1974. - С. 64.
7. Полян П. Жертвы двух диктатур. Остарбайтеры и военнопленньїе в Третьем Рейхе. - М.: Ваш выбор ЦИРЗ, 1996. - С. 37.
8. Там само.
9. Рейх (нім. Reich - держава, імперія) Третій рейх, німецька імперія, гітлерівська Німеччина, гітлерівська держава, так звана "третя імперія". Нацисти ділили історію Німеччини на три періоди, в яких вона виступала як могутня держава. Першою імперією вони вважали "Священну римську імперію німецьку державу, що існувала з 962 по 1806 рр. і котра розпалася в результаті наполеонівських завоювань. Другою імперією вони називали німецьку державу, створену Бісмарком у 1871 р., після перемоги над Францією. Ця імперія існувала до 1918 р., коли Німеччина потерпіла поразку в Першій світовій війні. Початком існування третьої імперії нацисти вважали 30 січня 1933 р. - день приходу до влади Гітлера.
10. ДАРФ, Ф. 7021, оп. 116, спр. 358, арк. 34.
11. Rausching H. Gespräche mit Hitler. - Zürich; New York, 1960. - S. 130.
12. Історія Української РСР. - У 8 т. / Академія наук Української РСР. Інститут історії. Інститут археології. - Т. 7: Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу (1941-1945) / Редколегія тому: В. І. Клоков - відповід. ред., М. М. Дятленко, В. С. Коваль, П. Т. Тронько та ін. - К.: Наукова думка, 1977. - С. 298.
13. Цитується за книгою "Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941-1945": Наук.-публіцист. видання / Гол. редколегія І. О. Герасимов, заст. голови І. Т. Муковський, П. П. Панченко, відп. секретар Р. Г. Вишневський. - К.: Пошуково-видавниче агентство "Книга Пам'яті України", 2000. - С. 179.
14. У промові, проголошеній Гітлером 11 грудня 1941 року, йшлося про 3,8 млн. радянських військовополонених. У свою чергу Й. Сталін у доповіді на урочистому засіданні Московської Ради депутатів трудящих з партійними та громадськими організаціями м. Москви з нагоди 24-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції 6 листопада 1941 р. заявив, що за 4 місяці війни радянська сторона втратила пропалими безвісти 378 тисяч чоловік (Памяти павших. Великая Отечественная война (1941-1945) / Объединенная редколлегия Книг Памяти павших в годы Великой Отечественной войиы. - М.: Большая Российская энциклопедия, 1995. - С. 114). Найбільш близькою до істини є сумарна цифра - 3,3 млн. чол. Майже такий показник (3 млн. 350 тис.) отримано Верховним командуванням сухопутних сил вермахту після перерахунку полонених конкретно по таборах. На нього практично виходить у своєму дослідженні й німецький вчений К. Штрайт (Штрайт К. Солдатами их не считать. Вермахт и советские военнопленные в 1941-1945 годах /Пер. с пем. -М.: Прогресе, 1979. - С. 99).
15. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі: ЦЦАВО України), Ф. КМФ - 8, оп. 2, спр. 146, арк. 65.
16. Там само.
17. Памяти павших... - С. 110.
18. Там само.
19. Полян П. Жертвы двух диктатур... - С. 78.
20. Мюллер Н. Вермахт и оккупация... - С. 163.
21. Там само.
22. Потильчак О. Трудові ресурси радянських військовополонених та "остарбайтерів" з України у нацистській військовій економіці в роки Другої світової війни. - к.: ТОВ "Міжнародна фінансова агенція", 1998. - С. 8 - 9.
23. Полян П. Жертвы двух диктатур... - С. 38.
24. Там само; - С. 38 - 39.
25. Потильчак О. Трудові ресурси радянських військовополонених та "остарбайтерів" з України... - С. 9.
26. Bundesarchiv-Militärarchiv, Freiburg. - RW 31 / 32.
27. Обов'язкова трудова повинність для євреїв поширювалась на осіб обох статей від 14 до 60 років.
28. Листи з фашистської каторги: Збірник листів радянських громадян, які були вигнані на каторжні роботи до фашистської Німеччини. - К.: Українське видавництво політичної літератури, 1947. - С. 145.
29. Полян П. Жертвы двух диктатур... - С. 39.
30. Російський державний військовий архів (далі: РДВА), Ф. 32, оп. 11302, спр. 104, арк. 584 - 585.
31. Загорулько М., Юдеиков К. Крах плана "Ольденбург". - С. 65.
32. Нюрнбергский процесе: Сб. материалов. - В 8-й т. - Т. 4. - М., 1990. - С. 523.
33. Потильчак О. Трудові ресурси радянських військовополонених та "остарбайтерів" з України... - С. 18.
34. Мюллер Н. Вермахт и оккупация... - С. 182.
35. Преступньїе цели - преступньїе ередства: Документу об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.) / Сост. Заставенко Г. Ф. (рук.) и др.: Под общей ред. Е. А. Болтина и Г. А. Белова. - 3-є изд. - М.: Зкономика, 1985. - С. 180.
36. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. - С. 230.
37. International Military Tribunal. - Der Prozess gegen die Hauptkriegsverbrecher von dem Internationalen Militärgerichtskof. - 580. - РS. - Nürnberg, 1946.
38. Всього відомо чотири так званих "Програми Заукеля". Перша почалась у квітні 1942 і закінчилась приблизно у серпні того ж року. Друга тривала з вересня 1942 року по січень 1943 р. Третя і четверта розраховувались на рік і припадали відповідно на 1943 та 1944 роки.
39. Немецко-фашистский оккупационньїй режим (1941-1944 гг.). - М., 1965. - С. 268.
40. Точніше, із 20 лютого 1943 р, коли цей термін було вперше вжито в наказі рейхсфюрера СС, начальника німецької поліції Гіммлера.

На початок

Головна сторінка | Архів новин | Архіви в світі | Корисні посилання | Контакти | Карта порталу

Copyright © 2024 - Державна архівна служба України
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@arch.gov.ua