На початок
Комісія дослідження історії Полудневої України - одна з чотирьох порайонних комісій (Києва та Правобережжя, Лівобережної України, Західної України), що були засновані у 1924-1925 рр. відомим істориком ХХ ст. академіком М. Грушевським у системі історичних установ Всеукраїнської академії наук у рамках його загальної концепції комплексного історико-регіонального дослідження України. Формально її скасували за рішенням листопадово-грудневої (1929 р.) сесії Історично-філологічного відділу. Головна мета цієї ліквідації, як і наступної "перебудовної лихоманки" межі 1929-1930 рр., полягала в намаганні розчинити історичні установи, створені й керовані М. Грушевським, у масі нових інституцій з аналогічними завданнями. За задумом партійно-радянських керівників це мало полегшити розгром історичної школи академіка, а згодом - його ідеологічне і фізичне знищення. Як свідчать матеріали нині широко відомої справи-формуляру, заведеної органами ДПУ ще 1924 р., саме на це було спрямовано все те павутиння політичних інтриг, яке обплутало М. Грушевського чи не відразу після його повернення на Батьківщину, а можливо, ще й раніше 1.
Таким чином, хронологічні рамки діяльності цієї Комісії обмежувалися 1924-1929 рр. За рішенням Відділу на базі комісії М. Грушевського при Кафедрі щойно (у червні 1929 р.) обраного академіка М. Слабченка, було створено комісію під такою самою назвою, а при Кафедрі також новообраного акад. Д. Яворницького - Комісію топографії Запоріжжя. Однак нові комісії так і не розпочали роботи. Акад. М. Слабченка в січні 1930 р. заарештували, невдовзі звинуватили в належності до сумнозвісної "Спілки Визволення України" і заслали. Остаточно Комісію Степової України було скасовано за рішенням березневої 1930 р. сесії поширеної президії Історично-філологічного відділу, так і не давши зреалізуватись її планам, найвагомішим із яких була підготовка і видання збірника з історії цього краю. Власне, збірник усе ж був підготовлений, влітку 1929 р. переданий до видавництва і навіть, як свідчать документи2, видрукуваний, проте невдовзі його наклад знищили у видавництві.
Головне завдання, яке ставила перед собою Комісія Полудневої України, було сформульоване М. Грушевським у доповідній записці до Історично-філологічного відділу та Спільного зібрання від 14 липня 1924 р. У ній вчений обгрунтував необхідність створення Комісії таким чином: "історія Запорожжя ніколи не розроблялась систематично, не мала ніколи свого організаційного центра, і, очевидно, що такий центр для систематичного дослідження історичної топографії Запорожжя, організації Січі, її економічної і колонізаційної діяльности, її земельного фонду та його експлоатації за часів Січі і після її знищення в нинішніх умовах може організуватись при ВУАН"3.
Цікаво, що Науковий комітет Укрголовпрофосвіти НКО УСРР своєю постановою від 19 серпня 1924 р. затвердив рішення про створення лише тимчасової Комісії історії Запоріжжя, всі інші порайонні комісії засновувались за рішенням Спільного зібрання на кошти Академії.4 Заслуговує на увагу формулювання, записане в постанові Бюро Історичної секції, при якій організовувались ці комісії: "Заслухавши відомості про стан архівної справи в Катеринославі й на Катеринославщині, наявність там робітників по історії Запоріжжя, визнаючи за пильну потребу організувати і поглибити студії по історії Запоріжжя - Бюро постановило заснувати при Секції постійну комісію по розробленню історії Січі та Запоріжжя"5. Отже, цю інституцію було засновано як Комісію для вивчення історії Запорозької Січі спочатку під назвою Комісія Запорожжя та Чорномор'я. Згодом вона почала називатися Комісією Степової України та Чорномор'я або Степу і Чорноморського Побережжя, а М. С. Грушевський називав її Комісією Полудневої України. Її керівником одразу ж було призначено М. М. Ткаченка, аспіранта Науково-дослідної кафедри історії України, а секретарем - Д. О. Кравцова, кандидата в аспіранти тієї ж Кафедри6. Проте, першого штатного співробітника Комісії отримала лише влітку 1926 р.
Робота Комісії здійснювалася за трьома напрямами - науково-дослідним, екскурсійним та видавничим, найпліднішим з яких виявився перший. Увага науковців була звернена на цілісне вивчення Степової України і Чорноморського узбережжя, дослідження Донецького басейну, території Дніпрельстану, Криму, Кавказького узбережжя і території над Прутом і Дунаєм. Протягом усього періоду існування було зібрано величезний матеріал про колонізаційні, економічні, культурні й політичні процеси, що розвивалися на цих землях, у їх взаємозв'язку з загальноукраїнськими впливами. На часі стало питання видання збірника на зразок "Києва та його околиць", підготовленого Комісією Києва і Правобережної України та "Чернігова і Північного Лівобережжя" - Комісією Лівобережної України7.
Серія порайонних, або територіальних, збірників була запропонована М. Грушевським Державному видавництву України ще восени 1924 року, яке тоді ж включило її до свого видавничого плану. Планувалося насамперед видання збірників, присвячених Києву і його околицям та Чернігову і Північному Лівобережжю, потім - Слобожанщині, Полудневій і Західній Україні й "далі спеціалізувати, розбиваючи великі території, зачеркнені для перших збірників, на поменші райони для детальнішого студіювання - правобережні, скажім, розбити на збірники волинські і подільські, західнєукраїнські - на галицькі й холмсько-підляські, полудневі - на Дніпровський низ і Донбас і т.д.", про що М. Грушевський зазначив у своїй вступній статті "Степ і море" до "Полудневої України"8. Загалом планувалось видавати по два збірники на рік. Але на початку 1925 р. видавничі плани Державного видавництва через фінансову скруту були скорочені, порайонні збірники зовсім зняті з плану 1924-1925 рр. і перенесли на наступний 1925-1926 рр. Тільки під кінець 1925 р. розпочався друк Київського збірника, який вийшов 1926 р. А видання Чернігівського збірника, перенесене на кінець 1926 р., вдалося здійснити лише 1928 р.
Цього ж року, коли було зібрано достатньо матеріалів для "Полудневої України", ДВУ погодилось на її видання, і невдовзі було підписано відповідну угоду. Однак через труднощі технічного характеру (брак потрібного для такого коштовного видання паперу) ДВУ відмовилося друкувати його як збиткове. Тоді на офіційне прохання Історичної секції Історично-філологічний відділ ухвалив видати збірник коштом Академії9. Навесні 1930 р. його набрали у друкарні ВУАН, але події кінця 1929 - початку 1930 рр., пов'язані з реорганізацією Академії, історичних установ зокрема, наслідком якої була фактична ліквідація комісій порайонного дослідження, не дали довершити розпочату роботу. "Таким чином, зникла та науково-організаційна база, на котру мала б опиратись дальша науково-дослідча робота над історією Полудневої України, що має метою розбудити нинішній збірник," - так охарактеризував сам академік вплив тих подій на видання збірника10.
Проте матеріали фонду Х - "Архів Всеукраїнської Академії наук", що зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, зокрема звіт Комісії за період її діяльності, свідчать, що збірник у грудні 1930 р. все-таки був видрукуваний. Вказується навіть його обсяг - 41 друк. арк.11.
В історичній літературі, зокрема у працях Н. Д. Полонської-Василенко та О.П. Оглоблина12, побутує думка, що збірник був повністю знищений 1931 р. Однак, не спростовуючи цього твердження, можна зазначити, що за документами фонду Х його можна реконструювати майже повністю. Передусім, збереглася вищезгадувана вступна стаття до збірника, написана М. Грушевським, в якій учений порушив питання історичного районознавства (спр. 4485). Тут відклалися більшість рукописів статей, що увійшли до збірника (спр. 4486, 15285-15294, 15296-15299, 15318-15326), а також варіанти його змісту (спр. 2235, 3998, 15295). Деякі з цих рукописів були видані останнім часом. Це, зокрема, концепційна передмова М. Грушевського "Степ і море в історії України", вміщена як додаток до монографії "М. С. Грушевський і Academia", розвідка О. Рябініна-Скляревського "Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII ст." - до біографії вченого, виданої Держархівом Одеської області, та стаття І. Крип'якевича "Полуднева Україна в часи Богдана Хмельницького"13. У розділі "Хроніка" часопису "Україна" (орган Історичної секції ВУАН. - Т.П.), де систематично вміщувались короткі звіти про роботу історичних установ, зокрема й порайонних комісій, також зазначено перелік розвідок переданої до друку першої частини тому14. До другої частини збірника мали увійти позвідки з історії нового заселення Полудневої України, розвиток комунікаційних зв'язків, культури, освіти. Як свідчать документи, ця частина "Полудневої України" теж була підготовлена і здана до видавництва 1930 р. (спр. 3997, 3998). Серед авторів збірника були дослідники з Києва, велика група відомих одеських краєзнавців, учені з Кам'янця-Подільського, Зінов'євська (Кіровограда) та навіть Львова.
Документи свідчать, що до збірника не увійшли статті М. Болтенка "Культурні зв'язки Причорноморського степу з Середземномор'ям у II тис. до н.е."), П. Матвієвського "Колонізація Степової України у ХVIII ст.", К. Гуслистого "Пікінерські заворушення на Катеринославщині", І. Халіпи "Колонізація Бердянщини", розвідки В. Грекова, В. Лазурського, М. Слабченка, І. Соколова та ін. (спр. 15301, 15302, 15316, 15317). Це сталося як через особливості відбору статей до збірника, так і непорозуміння з видавництвами, що відбилося на його змісті. Надзвичайно цікавим у цьому плані є листування майбутніх авторів з Історичною секцією, Комісією Полудневої України, редакцією часопису "Україна", яка займалася фінансовою стороною цього видання, та видавництвом збірника й окремими співробітниками з приводу вміщення в ньому своїх розвідок, одержання "коректур" тощо (спр. 15300-15316).
Увазі читачів пропонується добірка листів авторів "Полудневої України" та зміст збірника за матеріалами, що зберігаються у ф. Х Інституту рукопису НБУВ. Документи подаються в дещо скороченому вигляді, з вилученням несуттєвої та повторюваної інформації. Місця скорочень позначені трикрапкою.
1 Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ - НКВД. Трагічне десятиліття: 1924-1934. - К., 1996 - С. 133. повернутися...
2 ІР НБУВ, ф. Х, спр. 4001, арк. 2. повернутися...
3 Там само, ф.1, спр. 26307, арк. 7-8. повернутися...
4 Там само, 26308, арк. 1, 1 зв. повернутися...
5 Там само, ф. Х, спр. 2380, арк. 66. повернутися...
6 Там само, арк. 66 зв. повернутися...
7 Київ та його околиця в історії і пам'ятках // Записки Українського наукового товариства в Київі. - Т.22. - К., ДВУ. - 1926; Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали // Записки Українського наукового товариства в Київі. - Т. -23. - К.,1928. повернутися...
8 ІР НБУВ, ф.Х, спр.4485, арк.3. повернутися...
9 Україна. - 1928. - Кн. 4(29). - С. 169. повернутися...
10 Там само. повернутися...
11 ІР НБУВ, ф. Х, спр. 4001, арк. 1-2. повернутися...
12 Див: Заруба В.М. Постаті. - Дніпропетровськ,1993. - С.76. повернутися...
13 Сохань П.С., Ульяновський В.І., Кіржаєв С.М. М.С. Грушевський і Academia.- К., 1993.- С. 296-313; Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А. А. Рябинин-Скляревский. Материалы к биографии. - Одесса, 2000. - С. 83-178; Ричка В. М., Горішній П. А. Неопублікована стаття Івана Крип'якевича "Полуднева Україна в часи Богдана Хмельницько" // Український археографічний щорічник. - Вип. 2. - Т. 5. - К., 1993. - С. 280-305. повернутися...
14 Україна. - 1929. - Вересень (кн. 36). - С. 168. повернутися...
14 лютого 1929 р.
Вельмишановний Кость Олександровичу!
Вважаю за свій обов'язок прохати у Вас, як і в редакції збірника "Полудневої України", пробачення за те, що так затримався зі статтями, що я Вам обіцяв дати їх для друку. Хворість, з одного боку, і одержання низки нових матеріалів, серед яких "Ephemeris Dacoromana", де є докладні відомості про румунські розкопування в Анкермані р. 1919, що уявляють собою продовження наших з Е. [фон] Штермом розкопувань там р. 1912, викликали те, що я тільки сьогодні закінчив свою працю… Мої праці можуть бути в Києві не пізніше 21 лютого. Напишіть, будь-ласка, чи я маю право надіслати свої праці до редакції або я вже спізнився. Звертаюсь до Вас з цим проханням, щоб уникнути зайвого пересилання праць, бо тепер є ще інші можливості друку, яких я не вважаю себе вправі використати, бо гадаю, що те, що я писав для "Степової України", в "Степовій Україні" мусить друкуватися, поки редакція не звільнила мене від моїх обов'язків перед нею.
З правдивою до Вас пошаною, готовий до послуг Михайло Болтенко.
Спр. 15301, арк. 2. Оригінал.
[1929 р.]
На жаль, дістав коректури (без 2-ої частини тексту), повернувшися з експедиції 22 липня, в якій я побував з 15 червня… Я повернуся до Одеси після 15 серпня. Коли б я дістав остаточно виправлений текст, це все ж таки врятувало б справу… Дуже, дуже шкодую, що друкування моєї статті припало на літній період.
Спр. 15307, арк. 11. Оригінал.
12 грудня 1929 р.
Вельмишановний Сергіє Вікторовичу!
Надсилаю Вам новий примірник свого рукопису "Ольбія", заново мною перевірений і з деякими додатками. До рукопису додаю:1) план, без якого статтю погано розуміти і 2) фотознимків, ще нігде не виданих рр. 1927-1929, по використанні прохав би їх мені повернути. Тепер дозволю собі повторити свої бажання:
…Дуже радий був би ще раз побачити "Ольбію" у надрукованому вигляді, але справа досить затяглася, а здоров'я моє не кращає і я ледве виконую свої службові обов'язки. Прошу листівкою, що для спрощення техніки, підтвердити мені одержання рукопису. Особливу увагу я надаю приміткам. План треба надрукувати обов'язково, фотознімки - в залежності від можливостей.
З глибокою пошаною Ваш С. Дложевський.
Спр. 15294, арк 26. Оригінал.
27 січня 1930 р.
Вельмишановний Сергію Вікторовичу !
Обрав Вашу листівку і дуже дякую за пам'ять. Моя стаття про Запорозькі заколоти тепер скінчена. Треба тільки переписать і дещо виправить. Розміром вона коло 3 аркушів. Остаточно тема розроблена за таким планом:
"Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша ХVІІІ століття".
Розподіл статті:
Я хотів Вам надіслать так в лютому і тепер остаточно обробляю. Коли титул статті, на Вашу думку, чим не відповідає змісту, я згоден змінити його - може для збірника більш подобається "Запорожці ХVІІІ століття" або "Запорозькі заколоти ХVІІІ століття" або "З історії Запорожжя ХVІІІ століття".
Видання опису Запорозького архіву ЦАУ і досі тримає, дякуючи проекту видань, самі акти. Проте неофіційно відповідають, що буде видано.
Я хотів обмежиться тільки статтею про бунт сіроми 1768 р., але цільність теми про загальні умови його примусила поширити обсяг або написать серію дрібних статей; останнє порушає систему аналіза.
Я сподіваюсь одержать з Берлінського Staatsarchiv'у листування Зельтмана, пруського посла, що був в поході Карла ХІІ на Україну 1708-1709 рр., а з Турецького змагаюсь одержать копії фірманів про затвердження Задунайських кошових (через Асоціяцію сходознавства).
В портфелі редакції "України" лишилась ще одна невеличка стаття про Задунайських запорожців (участь в війнах) - будьте ласкаві запитать чи буде вона надрукована взагалі? Теж лежить "Херсонський гурток Русових 1880-х рр." (Ф. Я. Савченко колись писав, що призначено було для збірника "За сто літ", кн. VІ).
Коли буде передплата на "Україну" 1930 р., прошу записать мені за рахунок гонорару, бо зайвих грошей не маю. Чомусь ми не обрали "Наукового збірника" за 1929 рік. Чи він ще не вийшов? Я хотів би одержати ще по 3 карбов. за комплект "України" 1926, 1927 та 1928 років, бо маю розпорошені книжки, а не комплекти, але прийдеться відкласти вже до майбутніх гонорарів…
З пошаною О. Рябінін-Скляревський.
Спр. 15308, арк. 12-13.
15 квітня 1930 р.
Пересилаю статтю "Дністер як торговий шлях", справлену відповідно тим вимогам, які були поставлені редакцією в Вашому письмі від 14 березня 1930 р… Прохаю Вас не відмовити повідомити мене про те, які перспективи для виходу збірника "Полуднева Україна" і коли приблизно можуть бути здані до друку мої статті. Рівно ж прохаю карткою отвітити про отримання рукопису.
Остаю з пошаною для Вас проф. Вол. Геринович.
Спр. 15309, арк. 14. Оригінал.
1 червня 1930 р.
Вельмишановний колего!
Повертаючи одночасно з цим листом останню частину коректи моєї статті про "Італійську колонізацію на Причорномор'ї"[,] дозволяю собі просити Вас про задоволення мого прохання відносно відбитків цієї моєї праці. Я просив би за мій рахунок зробити сто примірників відбитків з окремою пагінацією та з окремим титульним аркушем. На цім аркуші я дуже бажав би, щоб[,] крім українського титулу, ще було би зроблено титул італійською мовою...
Сподіваюся, що це прохання не зробить великих труднощів. Як обстоїть справа з тими фотографіями, що мають ілюструвати мою статтю і були надіслані одночасно з нею?
Прошу вибачити за клопоти. Дуже поважаючий Вас Є. Загоровський.
Спр. 15303, арк. 6-7. Оригінал.
16 лютого 1931 р.
Дуже буду вдячний редакції за ласкаве повідомлення, в якому стані є друк збірника "Полуднева Україна" (де міститься моя стаття про середньовічні італійські колонії на Чорному морі) та коли можна сподіватися на вихід у світ цього збірника.
Спр. 15311, арк. 16. Оригінал.
1930 р.
Друкується збірник Полуднева Україна, що являється продовженням видання серії "Київ та його околиця", "Чернігів і Північне Лівобережжя".
Містить такі статті: акад. П. Тутківський, Передісторична природа Степової України; С. Дложевський, Ольбія; М. Макаренко, Забуті й занехаяні (про дерев'яні вироби скитської доби); Б. Варнеке, Перехід грецьких колоній Чорномор'я під владу римлян та його наслідки; Є. Загоровський, Італійські колонії на Північнім Причорномор'ї XIII-XV вв.; Петрунь, Українські степи за ранньої татарської та за литовської доби; Ів. Крип'якевич, Полуднева Україна в часи Хмельниччини; Д. Кравцов, Московські ратні люди на Запоріжжі в кінці XVII в.; Рябінін-Скляревський, Запорізькі заколоти та керуюча верства Коша у 18 столітті; Т. Гавриленко, Історична традиція на колишнім Запоріжжі; К. Копержинський, Становище театру на Полудневій Україні; В. Геринович, Економічна роля Чорного моря і її значення для політичної кон'юнктури Сходу Європи в другій половині XVIII стор.; О. Варнеке, До історії становлення робітництва в Донбасі в 1 пол. ХІХ ст. та ін.
Спр. 2235, арк. 1. Оригінал.
Акад. Михайло Грушевський (Київ) - Вступне слово.
|
1 7 66 79 89 95 150 191 219 261 331 347 366 430 440 463 471 510 504 ** 521 551 596 614 |
|
Спр. 3998, арк. 6. Оригінал.
* Сторінка не зазначена.
** Так у документі.
17 березня 1930 р.
Просимо дати дозвіл на складання другої частини збірника Полудневої України за прикладеним списком. Всі матеріали, що друкуються в цьому збірнику, будуть передані на перегляд в аркушах зараз же по заверстанні.
Секретар: Гавриленко
Спр. 3997, арк. 3. Оригінал.
* На документі резолюція: "Дозволяється друкувати". Неодмінний секретар ВУАН академік О. Корчак-Чепурківський. 18 березня 1930 р." повернутися...
Фонд Канцелярії Харківського генерал-губернатора Держархіву Харківської області - це унікальне комплексне джерело з історії краю. Значний масив його документів висвітлює форми і методи роботи місцевих меншовиків. Як відомо, секретний стіл Канцелярії збирав відомості про "політичних". Вони відклалися в таких групах документів, як звіти і донесення начальника губернського жандармського управління і поліцмейстера харківському генерал-губернатору, матеріали допитів та звіти про обшуки на квартирах соціал-демократів, додані до протоколів вилучені матеріали (листівки, газети, програми, рукописи та передруки статей, листи і т. ін.).
За матеріалами фонду яскраво простежуються найрізноманітніші форми роботи, які використовували меншовики в період реакції і аж до початку Першої світової війни: гуртки, таємні збори на приватних квартирах, листування, організація інформаційних бюро, бібліотек, читалень, випуск та поширення прокламацій, листівок, газет, журналів, організація роботи друкарень, театрів та аматорських театральних труп, сходки, масовки, підготовка робітників до страйків та організація таких, читання лекцій на сільськогосподарських курсах, курсах для робітників, у товариствах допомоги особам, зайнятим ремісничою працею, у школах технічного товариства, профспілках, кооперативах, діяльність у Раді з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії, студентських фракціях, союзах учнів, виборча та навколодумська діяльність депутатів від соціал-демократів меншовиків.
Найпоширенішою формою роботи меншовиків і більшовиків у 1908-1909 pp. були гуртки. Соціал-демократи приділяли значну увагу постановці гурткової пропаганди. Так, діяли гуртки для студентів та інтелігенції, які можна назвати гуртками вищого рівня, оскільки їх основним завданням була теоретична підготовка слухачів - ґрунтовне вивчення соціалізму та підготовка до партійної роботи (Держархів Харківської області, ф. 3, оп. 287, спр. 1256, арк. 9. Далі при посиланні на документи Держархіву Харківської області зазначатимуться лише номери фондів, описів, справ, аркушів). З цією метою провідні діячі соціал-демократії відвідували міста України і читали реферати. Так, 26 і 28 березня 1908 р. у Хімічній аудиторії Харківського університету найкращий оратор-меншовик Півдня Росії О. А. Сухов ("Південний Бебель") виступив із рефератами на теми "Поглупевшая Марсельеза" і "О материалистическом понимании истории" (там само). Крім студентів, до гуртків такого типу входила інтелігенція. У 1912-1913 рр. соціал-демократи О. П. Годієнко та М. І. Абрамчик-Мінаєв намагалися об'єднати інтелігенцію сіл і слобід Харківського повіту в гуртки, з обов'язковим залученням до них робітників (там само, спр. 4907, арк. 1). Впадає в око, що місцеві соціал-демократи вважали за потрібне створювати якнайбільше гуртків серед робітників: від найпростіших, де тільки ознайомлювалися із програмою РСДРП і де пропагандистами могли бути навіть гімназисти1, до гуртків більш високого рівня самоосвіти2. У гуртках цього типу частіше проводилася агітаційні заходи (там само, ф. 3, оп. 287, спр. 3, арк. 96 зв.). Керівники таких гуртків поширювали нелегальну літературу, організовували пропагандистську роботу (там само, спр. 1219, арк. 11).
Значну роль у соціал-демократичній діяльності відігравали студентські фракції. Так, Центральна організація студентів Петербурзького університету в 1906 р. розповсюджувала в Росії гектографоване видання "Програми занять по соціалізму", яким користувалися студенти-пропагандисти, що працювали з робітниками (там само, спр. 1256, арк. 9).
Досить поширеною формою діяльності соціал-демократів було листування. Звичайно партійним листуванням займалися певні особи. Так, серед харківських соціал-демократів відповідальними за ведення цього напрямку роботи були: О. О. Мнінська (там само, спр. 1202, арк. 1), член Харківського комітету РСДРП, меншовичка Є. В. Фірюкова (там само, спр. 1256, арк. 6), член Харківської організації РСДРП Ф. І. Цедербаум (там само, спр. 2392, арк. 69), лікар М. С. Тарасенко, на якого покладалося також конспіративне листування (там само, спр. 4403, арк. 12).
У середині 1906 р. нарада у Харкові прийняла рішення про організацію Інформаційного бюро (ЦДІАК України, ф. 274, оп. 1, спр. 1339, арк. 2-3). У Харківській організації РСДРП активними діячами Інформаційного бюро Південних організацій були І. Н. Віляцер (Держархів Харківської області, ф. 3, оп. 287, спр. 2372, арк. 28) та М. І. Говорчук, яка вела активне листування у справах Інформаційного бюро з представниками революційних організацій в інших містах (там само, спр. 2372, арк. 5 зв.). Їй допомагали Ольга Секеріна та Марія Габель (там само, спр. 2372, арк. 1). Але налагодити систематичний обмін інформацією між партійними осередками в 1907-1910 рр. було досить важко. Поліція активно діяла, перевіряючи адреси людей, помічених у "зносинах із соціал-демократами" (ЦДІАК України, ф. 385, оп. 1, спр. 456, арк. 5).
Досить привабливою для соціал-демократів меншовиків була така форма роботи, як бібліотеки. Можливо, це пояснювалося тим, що в читальні можна було поєднувати колективні та індивідуальні напрями діяльності. Один із лідерів харківських меншовиків-ліквідаторів М. П. Скринніков намагався здійснити план проведення до правління Харківської громадської бібліотеки соціал-демократів ліквідаторів (там само, ф. 3, оп. 287, спр. 3792, арк. 46). Проте, лише громадською бібліотекою справа не обмежувалась. Так, ще з 1899 р. у Харкові існувало Товариство взаємної допомоги особам, зайнятим ремісничою працею. При цьому товаристві діяла бібліотека (там само, спр. 2993, арк. 9). 23 жовтня 1910 р. з неї вилучили 85 книг антиурядового змісту, арешт на які було накладено постановами протягом 1906-1910 рр. Але 25 книжок, зазначених у каталозі, поліція так і не знайшла. Більшість заборонених видань було "замасковано" під книги легального змісту (там само, спр. 2993, арк. 8 зв.). Бібліотеку закрили, а 1 листопада 1910 р. на обговорення у Харківському губернському присутствії у справах про товариства було внесено пропозицію про закриття названого товариства (там само, спр. 2993, арк. 19).
Прокламації та листівки. Ще в роки Першої російської революції соціал-демократи меншовики активно використовували цю форму роботи. Випуск листівок був 1908-1909 рр. чи не єдиним способом агітації. На місцях або передруковували листівки з інших міст, скажімо "Вимоги солдатів Луцького полку"(там само, спр. 1231, арк. 29), або використовували з цією метою відомі видання, такі, зокрема, як "Іскра" (там само). Як прокламації використовували також статті лідерів меншовизму. Так, стаття Ф. І. Дана (Гурвича) "Кілька слів про пряме і таємне голосування" була видана Харківськими соціал-демократами як прокламація і надсилалася адресатам поштою (там само, спр. 1231, арк. 29 зв.).
Досить часто авторами листівок і прокламацій ставали місцеві соціал-демократи. Серед них був, наприклад, співробітник "Харківського Листка" В. Є. Мясоєдов, меншовик, колишній член Московського комітету РСДРП. Він підготував до друку, зокрема, рукопис прокламації "Аграрне питання і соціал-демократія" (там само, спр. 1231, арк. 14), де розтлумачував, що "завданням соціал-демократів на селі є залучення сільської бідноти до міського пролетаріату на грунті класової боротьби під прапором соціал-демократії" (там само, арк. 14 зв.). Члени Харківського комітету РСДРП всіляко намагалися якнайширше розповсюджувати свої листівки і прокламації, не обмежуючись їх розкидуванням на вулицях, перед заводськими прохідними, поблизу вагонних майстерень (там само, спр. 1453, арк. 10). 1 травня 1913 р. у сумках кондукторів Петинського депо Харківського електричного трамваю були знайдені прокламації "1 Травня. Робітники і робітниці" (там само, спр. 3863, арк. 32 зв.). Такі ж прокламації було виявлено двома днями пізніше на заводі барона Бергенгейма (там само, арк. 34). Прокламація, зокрема, закликала робітників довести 1 травня свою свідомість, згуртованість і готовність разом з усіма робітниками Росії "боротьбою дістатися народовладдя, звільнити себе від політичного та економічного гноблення..." (там само, арк. 35). Причетним до розповсюдження цих прокламацій серед трамвайників був А. Т. Никитченко, який не тільки поширював їх, але й прилюдно читав (там само, спр. 4403, арк. 60 зв.).
Харківський комітет РСДРП мав таємні друкарні, які видавали ці відозви. У 1907 р. за участь у роботі таємної друкарні РСДРП був притягнений до відповідальності А. М. Долинський, а в 1909 р. - Є. М. Єрмаков, у якого в сл. Красній Бєлгородського повіту знайшли іншу таємну друкарню РСДРП (там само, спр. 4403, арк. 79).
Курси для робітників та сільгоспкурси. Починаючи з осені 1909 р. гурток під головуванням професора Харківського університету О. М. Краснова влаштував для робітників позашкільні заняття, т. зв. "Петинські курси" (вул. Петинська, 8) (там само, спр. 2986, арк. 3), а також "Пушкінські курси" (Привокзальна площа, Будинок міського управління) (там само, арк. 24).
Офіційно вони мали назву "Курси креслення та малювання для робітників". На них викладалися загальноосвітні предмети в межах програми двокласного училища (там само, спр. 2986, арк. 36). Заняття на курсах, особливо в невеликих групах, активно використовувалися соціал-демократами для співбесід із робітниками на політичні теми (там само, арк. 1). Цілком зрозуміло, що така ситуація не влаштовувала ані Міністерство внутрішніх справ, ані Міністерство народної освіти, до того ж, контролювати заняття було досить важко, передусім тому, що викладацький склад постійно змінювався. З цієї причини Міністерство народної освіти запропонувало з 1910 р. організувати на корпоративних засадах особливе товариство, яке "поширювало б корисні знання серед робітників" (там само, спр. 2986, арк. 37). МВС та МНО, розподіляючи "сфери впливу", основну увагу спрямували на школи технічного товариства. Викладачі до них призначалися після ретельного відбору і дозволу з боку секретних відділків Канцелярії Харківського губернатора, але і там викладали соціал-демократи - Г. М. Печінкіна (російську мову) і В. В. Каврайський (геометрію) (там само, арк. 69 зв.).
Соціал-демократи меншовики намагались охопити пропагандою якнайбільше робітників і службовців. З цією метою вони й надалі використовували всілякі курси. Так, у грудні 1912 р. присяжний повірений П. І. Фомін читав лекції на Харківських сільськогосподарських курсах, де, висвітлюючи питання робітничого руху, звертався й до ідей соціал-демократії (там само, спр. 3735, арк. 26 зв.).
Клуби. У полі зору меншовиків були й "позашкільні" об'єднання. Так, 4 листопада 1911 р. меншовик-ліквідатор Л. Ф. Корбут узяв участь в організаційних зборах "Науково-художнього клубу" і був обраний до його правління (там само, спр. 4163, арк. 40).
Значну увагу харківські соціал-демократи приділяли роботі у профспілках. У Харкові діяли союзи прикажчиків, конторників і бухгалтерів, друкарів, кравців, конфетників і тютюнників. Союз металістів після його тимчасового закриття влада ніяк не хотіла реєструвати знову3.
Досить сильною організацією був союз прикажчиків. Керували в ньому соціал-демократи більшовики. Але вони тримались осторонь основної організації, побоюючися "провалити" свій союз. Із членів правління союзу зв'язок із Харківським комітетом підтримував більшовик М. П. Єфремов4.
Секретарем союзу друкарів був меншовик М. П. Скринніков, членом його правління - член міжрайонної конференції, меншовик В. І. Акулов. До правління союзу конторників входив М. Ф. Шульц. Це правління було повністю у руках меншовиків. Друкарі і конторники проводили значну роботу, переважно в напрямі боротьби з безробіттям5.
Соціал-демократи меншовики прагнули організувати якнайбільше легальних професійних товариств, а до правлінь провести своїх прибічників. Так, представник ліквідаторської течії у Харкові М. П. Скринніков намагався організувати "Союз металістів Південної Росії" - з тим, щоб до його правління провести виключно соціал-демократів ліквідаторів (там само, спр. 3792, арк. 46). Активним організатором торгового пролетаріату в роки першої російської революції був Г. О. Соломон, член Харківського комітету РСДРП, у 1906 р. - Федеративної ради РСДРП. У листопаді 1906 р. йому вдалося організувати торговий пролетаріат і створити комісію, яку він і очолив (там само, спр. 1221, арк. 7).
У професійному плані соціал-демократи були, як правило, представниками інтелігенції. Вони дуже часто працювали у товариствах на досить відповідальних посадах, очолювали відділки (Б. В. Авілов, наприклад, - статистичний відділ у Раді з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії (там само, спр. 4416, арк. 3).
Спочатку соціал-демократи зосереджувались у Харківському товаристві сільського господарства (там само, спр. 4416, арк. 2 зв.), а з 1910 р. поступово перейшли на службу до Ради з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії (там само, арк. 3). Це пояснювалося тим, що ця значна установа вела всі справи Донецького басейну, видавала всілякі директиви, що стосувалися й робітничого питання. До Ради з'їзду входило 97 чоловік (17 із них - соціал-демократи). При Раді з'їзду гірничопромисловців діяло Товариство допомоги гірникам, що складалося з 5 осіб. Двоє з них були соціал-демократами (там само, спр. 3735, арк. 28-28 зв.). Знаменним є той факт, що М. Ф. фон Дітмар, голова Ради з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії, понад усе цінував професіоналізм, не беручи до уваги політичні захоплення людини. 4 лютого 1914 р. він звернувся, наприклад, до Харківського губернатора з проханням про полегшення долі Б. В. Авілова та Г. О. Бека, яких знав як "старанних і добросовісних робітників" (там само, спр. 4423, арк. 41-41 зв.).
Соціал-демократ М. В. Звєрєв очолював Товариство взаємної
допомоги особам, зайнятим ремісничою працею (ф. 925, оп. 1, спр. 73), яке було засноване 19 липня 1898 р. з метою поліпшення умов праці робітників, їхнього культурного рівня.
18 жовтня 1909 р. Товариство святкувало 10-річний ювілей (там само, спр. 2993, арк. 54). На початку діяльності воно надавало своїм членам грошову допомогу в таких випадках: безробіття, у зв'язку зі смертю або хворобою членів сім'ї, у разі пожежі, повені і т. ін. Члени товариства сплачували щомісячний внесок у розмірі 1 крб. При товаристві функціонувала бібліотека, від якої у 1909 р. одержали прибутку більш як 237 крб. На початок 1909 р. у бібліотеці налічувалося 1966 томів книг та журналів. У 1909 р. вона отримувала за передплатою журнали "Російське Багатство", "Сучасний світ", "Вісник Знання", "Літературно-Науковий Вісник" (українською мовою), "Освіта", їй безкоштовно надавалася також газета "Утро". Для дітей та родичів членів товариства діяли курси крою та шиття. Викладалося рукоділля, приймалися замовлення на виготовлення жіночого вбрання й білизни, шитво. Заняття на курсах проводилися щодня, крім недільних та святкових днів. На 1 січня 1910 р. на курсах навчалося 27 осіб. У 1909 р. після закінчення курсів дві учениці одержали свідоцтва Харківської ремісничої управи.
У 1909 р. товариство побудувало і відкрило Робітничий будинок. Протягом лише одного місяця - з 26 грудня 1909 по 24 січня 1910 рр. - тут відбулися 12 вистав російською та українською мовами, опера та концерт. Режисером театру був Б. С. Одер - член Харківського комітету РСДРП, колишній лідер студентської соціал-демократичної фракції, один з головних організаторів "Союзу учнів", секретар товариства прикажчиків (там само, спр. 4403, арк. 9). Чистий прибуток Робітничого будинку за грудень 1909 р. склав 154 крб. 49 коп.
До складу товариства на початок 1909 р. входили 1839 дійсних членів, а через рік їх стало 1740, тобто протягом 1909 р. 277 членів вибуло. Правління пояснювало це, зокрема, ускладненням умов одержання грошової допомоги, зменшенням грошових сум у касі, подорожчанням життя та спричиненими цим труднощами з поверненням отриманих позик. До складу дійсних членів товариства в листопаді 1909 р. увійшов свердлувальник В. Є. Шурканов (там само, спр. 2993, арк. 54), член III Державної Думи, обраний від Харківської губернії6.
Виборчі кампанії до Державної Думи загалом мали на місцях спільні риси. Як правило, вони включали: проведення зборів з метою висунення кандидатів від соціал-демократичної партії (там само, спр. 3792, арк. 45); друк місцевими соціал-демократичними осередками відозв до робітників (там само, спр. 3792, арк. 45 зв.); випуск агітаційних листків, у яких роз'яснювалася необхідність проведення до Державної Думи осіб від соціал-демократичної партії (там само, спр. 3792, арк. 46 зв.); проведення соціал-демократами робітничих зборів на заводах з метою роз'яснення платформи РСДРП (там само, спр. 3792, арк. 48); активну участь представників від місцевих соціал-демократичних осередків у зборах уповноважених від робітників, де призначалися виборщики і депутат від робітників (там само, спр. 3792, арк. 48); розповсюдження відповідної літератури (брошур, звернень, листівок) (там само, спр. 4767, арк. 26).
Соціал-демократи прагнули використати будь-яку можливість для проведення агітації. Так, через Раду Харківського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості вони звернулись до Департаменту землеробства із клопотанням про дозвіл провести в лютому 1912 р. з агітаційними цілями курси для агрономів і сільських господарів Півдня Росії (там само, спр. 4767, арк. 26).
Сьогодні, коли суспільство виявляє підвищений інтерес до питань, пов'язаних з історією та діяльністю на українських теренах політичних течій, угруповань, партій та об'єднань різного спрямування, документи зазначеного фонду можуть прислужитися багатьом дослідникам політичної історії.
1 Деятели Союза Советских Социалистических республик i Октябрьской революции. Автобиографии и биографии. Репринт. изд.-М.: Книга, 1989. - Ч. ІІ.-Стб. 125. повернутися...
2 Там само, - Ч. ІІІ. - Стб. 71. повернутися...
3 Летопись революции. - 1923. - № 3. - С. 11. повернутися...
4 Там само. повернутися...
5 Там само. повернутися...
6 Государственная Дума: Указ. к стенограф. отчетам. - Ч. І-ІV. Третий созыв. Сессия V. 1911-1912. Заседание 1-15. - СПб., 1912. - С. 271. повернутися...
Між Першою і Другою світовими війнами Західна Волинь та Східна Галичина розвивалися в межах Польської держави. У вересні 1939 р., згідно з попередніми домовленостями (сумнозвісний таємний протокол до пакту Молотова-Ріббентропа), німецькі війська окупували Польщу, а радянські зайняли "сферу своїх інтересів" - територію Західної України. Внаслідок швидкого розвитку подій основний масив документів польських органів влади і управління, що діяли на цій території в 20-30-х роках, залишилися на місці. На сьогодні більшість із них зберігається у Волинському, Львівському, Івано-Франківському, Рівненському і Тернопільському обласних державних архівах. Крім того, невелика частина цих документів різними шляхами потрапила до Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, а також до Центрального державного архіву громадських об'єднань України та Центрального державного історичного архіву України, м. Львів.
Міжвоєнна Польща була типовою поліцейсько-бюрократичною державою, де розгалужена система управління з чисельним службовим апаратом ретельно контролювала різні життєво важливі сфери. Нагромаджена таким чином величезна маса документальних матеріалів є цінним джерелом вивчення історичного розвитку Західної України в 1920-1930-ті роки. Особливе значення вони мають для дослідження суспільно-політичних процесів, оскільки зберігають таку інформацію, передусім про розвиток легальних і нелегальних політичних і громадських організацій, якої бракує в інших джерелах. У даній статті зроблено спробу проаналізувати наявну базу та специфіку роботи з документами польської поліції, яка виконувала надзвичайно широкі й невластиві для таких органів суспільні функції, тісно співпрацюючи з усім адміністративно-управлінським апаратом.
При дослідженні цієї проблеми слід взяти до уваги структуру польських органів поліції - як у внутрішньоорганізаційному, так і територіальному відношенні. Поділ території Польщі на поліцейські округи співпадав з адміністративним поділом - на воєводства та повіти. Повітова поліція складалася з постерунків (місцевих дільниць), що охоплювали одну чи кілька громад (гмін). В окремих випадках створювалися комісаріати та інші спеціальні поліцейські підрозділи. Воєводське управління поліції очолював окружний командант, який призначався міністром внутрішніх справ та керував повітовими командами поліції. Головними ланками, що забезпечували зрощування адміністративних та власне поліцейських органів, були відділи безпеки при воєводських і старостинських управліннях. До їхніх функцій належали контроль за діяльністю політичних і національних організацій, а також забезпечення громадського правопорядку. Воєводські відділи безпеки складалися з трьох підрозділів: політичної безпеки (у діловодстві, зокрема й архівному, позначався знаком "ВВ") та у справах громадського ("ВР") і національного порядку ("ВN"). У цій сфері діяльності вони підпорядковувалися воєводському управлінню, а у внутрішніх службових справах - Головному управлінню державної поліції.
Для забезпечення тотального контролю за всіма виявами національно-суспільного життя, згідно з офіційними даними, вже 1923 р. на Західній Україні діяли 1085 постерунків, що мали близько 20,5 тис. особового складу1. У результаті проведеної в 1928-1929 рр. реформи була встановлена воєнізована система органів безпеки, яка спиралася на широку мережу завербованих інформаторів - конфідентів.
Така структура і завдання польської поліції обумовили розподіл і склад документів з її діяльності, що зберігаються в держархівах областей. Більшість із них зосереджені у фондах воєводських управлінь державної поліції та повітових управлінь державної поліції, а також у небагатьох фондах окремих комендатур і постерунків. За характером їх можна розподілити на три головні групи: 1) особисті службові справи, які в загальному обсязі документів складають понад 70 %; 2) циркуляри і розпорядження щодо внутрішньої діяльності органів поліції (близько 15 %); 3) матеріали, які стосуються суспільно-політичного розвитку Західної України (10 %).
Для дослідника, що вивчає зазначені процеси, перша група документів майже не представляє інтересу. Серед документів другої групи заслуговують на увагу передусім циркуляри Міністерства внутрішніх справ та розпорядження воєвод і командантів управлінь поліції, в яких даються інструкції щодо виявлення та боротьби з нелегальними і легальними громадськими й політичними організаціями та їхніми діячами. Визначаючи зміст, форми і методи слідчо-оперативної діяльності, вони значною мірою штовхали на зловживання і фальсифікацію, коли, видаючи бажане за дійсне, конфіденти та поліцейські органи свідомо подавали таку інформацію, якої від них очікували. Оскільки остання група документів представлена матеріалами, що стосуються розвитку українського національного руху в Польщі, на їхньому аналізі зупинимося докладніше.
Органи поліції різного рівня подавали квартальні, місячні й тижневі звіти про загальну обстановку, діяльність окремих політичних і громадських організацій, профспілок, а також страйковий рух, криміногенну й епідеміологічну ситуацію на ввірених їм адміністративних одиницях. З цих та інших питань здійснювалося постійне листування між Міністерством внутрішніх справ, поліцейськими, воєводськими, старостинськими управліннями про посилення нагляду за діяльністю різних суспільних рухів, передусім націоналістичного і комуністичного. Збереглося також листування цих органів з польською розвідкою про зв'язки між українськими націоналістами, що діяли за кордоном та на українських землях. Впадає в очі той факт, що в центрі уваги органів безпеки знаходилися переважно українські політичні партії та націоналістичні організації, тоді як польським і єврейським інституціям уваги приділялося значно менше.
Польські органи безпеки були широко поінформовані про різні вияви політичної й громадської діяльності українців. Це досягалося завдяки створенню широкої, всеохоплюючої агентурної мережі. Збереглося безліч донесень про зібрання трьох-п'яти осіб, які, наприклад, сходилися, щоб створити підпільну боївку Української військової організації (УВО) або Організації українських націоналістів (ОУН) чи навіть легальний осередок "Просвіти", кооперативну установу тощо. Отже, один з них був конфідентом. В архівах зберігаються такі донесення, що здебільшого написані від руки. Іхні автори фігурують під псевдами, наприклад, "Граб", "Свій", "Бережанський" та ін. В історичній літературі з радянських часів побутує стереотип, нібито в ролі інформаторів виступали переважно поляки (осадники, вчителі, ксьондзи, члени стрілецьких організацій і т. ін.). Проте, маємо підстави стверджувати, що серед них було і немало українців, у тому числі авторитних діячів, які користувалися повагою і довірою у громадськості.
Особи конфідентів ретельно добиралися та "оброблялися", а після вербування вони проходили підготовку на предмет того, як вливатися до певних структур та поводитися в них, як провокувати своїх товаришів на відверті розмови, добувати потрібну інфорцію, вести стеження тощо. Не виключаючи можливості силового тиску на потенційних інформаторів, вважаємо, що головними причинами, яка примушували особу ставати на такий шлях, все-таки були матеріальна винагорода та підтримка при просуванні по службових щабелах. Ці висновки, зокрема, випливають зі звітів і листування між поліцейськими та адміністративними органами про витрати коштів на утримання таємних інформаторів. Збереглися документи про оплату послуг, із відповідною градацією - за "складність" і "небезпеку" роботи в тих чи інших організаціях. Так, наприкінці 20-х - на початку 30-х років у п'яти-шести "найнебезпечніших" повітах Станіславівського воєводства щомісяця на утримання конфідентів призначалося по 7-8 тис. зл. На думку команданта окружної поліції, цієї суми було недостатньо, і тому він постійно пропонував збільшити її у два-чотири рази, мотивуючи це необхідністю проведення низки "спеціальних акцій". Таким чином, за "працю" в осередках "Просвіти", "Сокола", "Лугу", "Українського студентського союзу", як і в найбільших українських партіях - національно-демократичній і радикальній - та інших легальних інституціях інформатори отримували по 40-60 зл., а в УВО-ОУН - по 100-180 зл.2 До речі, поліція приділяла значно більше уваги викриттю "злочинів на політичному ґрунті", ніж боротьбі з порушеннями в соціально-економічній та іншій сферах.
Поліцейсько-адміністративна централізована система міжвоєнної Польщі забезпечувала тотальний контроль за всіма виявами національного життя українства. Це зумовило нагромадження величезної кількості матеріалів, які стосуються передусім діяльності націоналістичного підпілля та політичних і громадських організацій. Збір даних переважно проводився за визначеними Міністерством внутрішніх справ показниками через воєводства, староства й органи безпеки різного рівня. Важливим джерелом отримання необхідної інформації стало також суцільне порушення органами безпеки таємниці листування. Серед архівних документів - значна кількість копій та оригіналів листів громадського і приватного характеру.
В історичній літературі радянського періоду та 1990-х років домінує думка про необхідність критичного ставлення до документів польської поліції. Проте, як і раніше, занадто перебільшується їхня "необ'єктивність", "тенденційність" та "прагнення до свідомого спотворення фактів". Отже, тут потрібен творчий, виважений підхід.
Поліція та конфіденти, дійсно, часто вдавалися до свідомої фальсифікації різних явищ українського національного життя, роблячи це через власну непоінформованість або ж, як зазначалося, щоб догодити керівним органам. Такі суперечності повсюдно зустрічаються в їхніх донесеннях. Яскравим прикладом цього можуть слугувати відповіді на запити окружних командантів про взаємозв'язки між українським підпіллям і легальними організаціями: повітова поліція та постерункові повідомляли, що вони "мають місце, хоча таких конкретних фактів поки що не виявлено".
Для виправдання своїх зловживань польські органи безпеки проводили цілеспрямований курс на дискредитацію або ж спотворення суті українського національного руху та його окремих проявів. З цією метою, наприклад, культурно-освітні товариства трактувались як "політичні" й такі, що "загрожують публічному спокою". Для обґрунтування репресій супроти них висувалися закиди про їхню "нелегальну" діяльність, "підпорядкованість" політичним партіям та націоналістичному підпіллю тощо. Від початку 20-х років, коли різні політичні чинники насправді виношували плани "підготовки повстання з метою відірвання Східної Галичини (чи Західної Волині. - Авт.) від Польщі" подібні закиди вже не зникали з донесень органів поліції до 1939 р., хоча для цього здебільшого вже не було підстав. Складається враження, що таким чином навколо "кресів" (буквально - "окраїни", тобто українські землі) штучно створювалася атмосфера "постійної напруги" для того, щоб переконати урядові, воєводські та інші владні структури в обґрунтованості репресивної політики супроти їх етнічного населення.
При науковому аналізі документів польської поліції слід уміти відокремлювати "зерна від полови". Порівнюючи з іншими доступними джерелами та зіставляючи із загальною логікою історичного процесу, дослідник повинен відрізняти реальні факти від штучних нашарувань. Такий виважений підхід принаймні з позицій польської державності дозволяє визнати обґрунтованість окремих силових заходів, спрямованих на стримання дій "деструктивних елементів" та забезпечення стабільності в державі. Виходячи з характеру домагань української національної та польської державної сторін, слід підходити і до правомірності заборони окремих суспільних інституцій, а також по-новому, менш упереджено, подивитися на окремі суспільні явища та факти.
Ця думка може бути проілюстрована низкою типових прикладів.
В українській історіографії домінує погляд на здійснену польським урядом у 1930 р. акцію "пацифікації" (умиротворення) як на таку, що завдала болісних втрат українському національному рухові. При цьому також абсолютно виправдано акцентується увага на брутальних методах її проведення та на масовий терор і знущання, яких зазнало цивільне населення. Але при цьому, спираючись на документальні факти, слід визнати правомірність бажання уряду приборкати розбурхану стихію революційно-націоналістичного руху, що підривав державну стабільність. Лише в серпні-жовтні 1930 р. бойовики УВО-ОУН здійснили 180 саботажницьких актів, які, крім матеріальних втрат, погіршили загальну внутрішню та зовнішню ситуацію в Польщі. Під час здійснених у ході "пацифікації" понад 5 тис. обшуків у 16 східногалицьких повітах було вилучено 1 100 карабінів та велику кількість іншої зброї3. Допускаючи, що ці дані перебільшені, що зброя часто підкидалася, варто також зважати і на необхідність проведення "демілітаризації" населення.
Ліквідація адміністративними органами культурно-освітніх та економічних інституцій гальмувала розвій українського суспільного життя. Але матеріали польської поліції свідчать і про правову обґрунтованість таких заходів. Українські інституції - осередки "Просвіти", "Рідної школи", "Союзу українок" та інші - часто забороняли з тієї причини, що вони існували формально або ж їхня діяльність "перевищувала статут", тобто не відповідала визначеним у ньому положенням.
Необхідність активного використання та неупередженого ставлення до польських джерел доводить і проблема проведення в Польщі у 1925 і 1937 рр. плебісцитних акцій, коли шляхом голосування (подання декларацій) мало вирішуватися питання про запровадження в навчальних закладах польської чи української мови. При її висвітленні українські дослідники акцентують увагу лише на зловживаннях польської сторони. Проте, документи органів поліції доводять, що фальсифікації мали місце і з українського боку: підробка декларацій; заповнення їх просвітянами замість батьків; записування "мертвих душ"; проведення "таємних плебісцитів", які потім видавалися за офіційні, та ін.4 Місцеві органи поліції, які збирали матеріали про результати голосування, навряд чи могли самочинно змінювати кількість голосів, поданих "за" чи "проти" польської школи, бо в даному питанні, згідно з воєводськими наказами, вони виконували лише контролюючі функції. Виходячи з такого становища, можна заперечити явище "одностайного волевиявлення українського населення", на чому наголошувала національна преса, а за нею й багато дослідників. Навіть у повітах, де національна свідомість вважалася найвищою, за польську чи двомовну школу подавалося від 20 до 40 % декларацій.
Матеріали органів безпеки є одним із найважливіших джерел вивчення історії українського націоналістичного підпільного руху 20-30-х років, а також його стосунків з легальними політичними партіями та громадськими організаціями. Ці матеріали дуже тенденційно і уривчасто висвітлюють події, що особливо ускладнює з'ясування суті суспільних явищ, ще недостатньо висвітлених в історичних працях. Водночас в держархівах областей, серед матеріалів органів безпеки, зберігаються унікальні документи про діяльність українського підпілля. Це передусім таємні накази й інструкції закордонного чи крайового проводу УВО-ОУН, а також листівки та інша пропагандистська націоналістична література. Вона зберігається у вигляді оригіналів або копій дослівного перекладу на польську мову. Прикладом можуть слугувати листівки "До молоді", "До Здорового Українського Народу", що поширювалися серед населення з приводу страти відомих бойовиків Біласа і Данилишина. У донесеннях поліції, що коментували ці матеріали, відмічалося явище "різкого посилення ненависті до Польської держави" з боку української молоді та інтелігенції5. Багато матеріалів поліція конфісковувала під час обшуків. Серед таких оригінальних документів - вилучений у Кутах щоденник віденського студента І. Дуткевича "Мої спомини з ферій 24.08 - 24.10.21", який, зокрема, засвідчує прагнення закордонного націоналістичного проводу використати масові об'єднання Галичини для розгортання протестаційної боротьби проти польської влади краю6. Брошура "Ідеологія українського спорту" (1935 р.)7 свідчить про прагнення ОУН залучити до такої діяльності, зокрема, організації літніх вишкільних таборів, легальні спортклуби8.
У мемуарній літературі зустрічаємо безліч суперечностей стосовно характеру діяльності знаних українських діячів, які іноді безпідставно оголошувалися провокаторами чи "лояльними" до польської влади громадянами або, навпаки, чий внесок у революційну боротьбу перебільшувався. Уточнити або й змінити такі оцінки допоможе аналіз зібраних польськими органами безпеки досьє, які проливають чимало світла на працю цих осіб. Несподіванкою стало, наприклад, виявлення у складених на основі конфіденційних донесень списках "найважливіших українських діячів" Львівського воєводства багатьох керівників "Просвіти", "Лугу", "Сокола" та інших товариств, які обґрунтовано підозрювались у приналежності чи співпраці з УВО-ОУН9.
Відносно нагромаджених в держархівах ряду областей документів польської поліції важливим є ще один аспект. Інформація про значущі події в окремих місцевостях, як правило, передавалася через усі структурні ланки органів безпеки. Це стосується й урядових розпоряджень або повідомлень різних воєводств, навіть староств тощо. Таким чином, у ході дослідницької роботи в одному архіві, наприклад, Івано-Франківському обласному, можна ознайомитися з великою кількістю матеріалів про суспільно-політичний розвиток у Львівському, Тернопільському та Волинському воєводствах. Крім того, в кожному зі згадуваних архівів можуть зберігатися розпорядження, інструкції та узагальнюючі інформації, у тому числі й таємні, які виходили з найвищих органів влади. Отже, такого роду документальні матеріали можна віднайти не лише в польських, а й в українських архівах.
Таким чином, документи польської поліції, які зберігаються переважно в обласних архівах західного регіону України, є цінним джерелом з історії суспільно-політичного розвитку цих теренів у 20-30-ті роки XX ст. Поряд з критичним аналізом, задля виявлення викривлень та фальсифікації тих чи інших процесів історичного розвитку, вони потребують водночас неупередженого підходу, який дозволить глибше, повніше та об'єктивніше розкрити різні аспекти українського національного руху. Безліч такого роду документів ще залишаються недоторканими, чекають на своїх дослідників.
1 Див.: Тютюнник Ю. Нариси Західної України. - Катеринослав: Книгоспілка, 1926. - С. 53. повернутися...
2 Держархів Івано-Франківської області, ф. 2, оп. 1, спр. 553, арк. 7-40; спр. 813, арк. 1-56. повернутися...
3 Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 139, арк. 1-35, 54-56. повернутися...
4 Там само, ф. 68, оп. 2, спр. 139, арк. 1-103. повернутися...
5 Там само, ф. 2, оп.1, спр. 233, арк. 1-2. повернутися...
6 Там само, спр. 233, арк.1-2. повернутися...
7 Там само, спр. 167, арк. 174-189. повернутися...
8 Там само, спр. 1274, арк. 56-58. повернутися...
9 ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 361, арк. 1-2; Держархів Івано-Франківської області, ф. 68, оп. 2, спр. 126, арк. 1-14. повернутися...
Головна сторінка | Архів новин | Архіви в світі | Корисні посилання | Контакти | Карта порталу
Copyright © 2024 - Державна архівна служба України
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@arch.gov.ua