Іван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін) народився 2 жовтня 1906 р. у м. Охтирка Харківської губернії у родині муляра. Освіту здобував у церковній та вищій початковій школах. З 1920 р. вчився на слюсаря у профтехшколі та в Краснопільській художньо-керамічній школі. З 1922 р. працював замполітом на цукроварні, окружним політінспектором міліції, вчителем малювання. У 1925 р. вийшов з комсомолу і подорожував Донбасом, Кримом, Кубанню, спостерігаючи за життям народу, працював ілюстратором у газеті «Червоний кордон», у якій друкував перші вірші. 1925 р. видав у Охтирці збірку оповідань «Чорні силуети», де змалював тяжке життя українців.

У 1926 р. Іван Багряний вступив до Київського художнього інституту та перейшов зі спілки «Плуг» до опозиційної спілки «МАРС», де зблизився з В. Підмогильним та Є. Плужником. У 1920-х рр. працював і активно друкувався у журналах «Всесвіт», «Глобус», «Червоний шлях», видав збірку віршів «До меж заказаних» (1929), поеми «Вандея», «Монголія», п’єсу «Бузок». Його поеми «Ave Maria» (1929 р.), «Тінь», «Батіг» та роман «Скелька» (1930 р.) були піддані нищівній критиці і заборонені, а він названий «співцем куркульської ідеології» та змушений був покинути інститут.

16 квітня 1932 р. Іван Багряний був заарештований у Харкові за «проведення контрреволюційної агітації» через ці твори, рік пробув у одиночній камері тюрми ГПУ. У жовтні 1932 р. на 3 роки відправлений до спецпоселень Далекого Сходу. За спробу втечі термін покарання продовжили на 3 роки (до 1937 р.), які він провів на будівництві БАМу. Після повернення в Україну та одруження був знову заарештований у червні 1938 р., звинувачений у керівництві націоналістичною контрреволюційною організацією і сидів у Харківській в’язниці УДБ-НКВС. Вини Іван Багряний не визнав, а в квітні 1940 р. був звільнений через брак нових доказів його антирадянської діяльності. Хворий і знесилений, він повернувся до Охтирки.

З початком війни став членом підпілля на Галичині, малював агітаційні плакати і карикатури, писав патріотичні пісні, а також долучився до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР, 1944 р.) і написання її програми. У 1944 р. він написав у Тернополі свій найвідоміший роман «Тигролови» та поему «Гуляй-Поле». У квітні 1945 р. перебував у Карпатах разом з іншими членами УГВР та під час наближення радянських військ виїхав до Загреба (Хорватія).

У 1945 р. емігрував до Німеччини, рятуючись від насильницької репатріації, проти якої видав у 1946 р. брошуру «Чому я не хочу повертатися до СРСР?», де виклав політичну декларацію прав людини і засудив геноцид українського народу. З 1948 р. очолював Виконавчий орган уряду УНР в екзилі, був заступником Президента УНР, редагував газету «Українські вісті». У 1950 р. видав автобіографічний роман «Сад Гетсиманський», де описав роки заслання і тортур.

Іван Багряний є автором 11 поем, 10 оповідань, 3 п’єс («Бузок», «Морітурі»), 4 збірок віршів («До меж заказаних» (1929), «Золотий бумеранг» (1946)), 7 романів («Скелька», «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Маруся Богуславка», «Людина біжить над прірвою та ін.), 2 повістей («Розгром», «Огненне коло») та низки статей.

У 1963 р. діаспора висувала його на здобуття Нобелівської премії за визначні романи про ГУЛАГ – «Тигролови» і «Сад Гетсиманський», що були видані багатьма мовами світу і мали великий резонанс, але смерть автора завадила цьому. За них у 1992 р. митцеві присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка.

Івана Багряний помер 25 серпня 1963 р., похований у м. Новий Ульм (ФРН).